Лютий, коли розібратися, скажімо, бюджетно навіть важливіший за грудень. Так, ухвалення бюджету сигналізує суспільству про депутатську відповідальність. Лютневі мрії про те, скільки коштів позичить Україні світова спільнота – здається, навпаки, свідчать швидше про неспроможність вирішувати власну долю без озирання на закордон, без озирання на когось, крім самого себе.
Це гадання на кавовій гущі, звичайно, приблизне. Однак заспокоює воно думку не гірше від ухваленого бюджету. Наша психологія все ще зосереджена на мисленні довкола паперів, – наче вирішують щось не конкретні люди (точніше, бажання в цих людях працювати на благо власної нації), а "бумажки, без яких ми какашки".
Хоча папірці вирішують також. Ось, наприклад, Верховна Рада ухвалила списки на перейменування деяких настелених пунктів. Де я живу, декомунізовано не все, але прикметно: Комінтерн став Новоселівкою, Леніно Два – Медовим, Пролетарське – Травневим, а Леніно Перше – Зеленим. Як то кажуть, природно-пантеїстична метафора, наразі. І тільки відсутність Партії Зелених на найвищих щаблях політикуму дозволяє не запідозрювати перейменуванців у корупції. З фантазією в учасників декомунізації – взагалі проблеми. Бути, подейкують, і місцевому Кіровограду замість стильно-гордого Златопіля чи хоча б Єлисаветграда не більше ніж скромним Інгульськом (а так можна було б назвати ще зо добрі дві сотні населених пунктів).
Справа, звичайно, не у фантазії, а в істині. А вона вимагає продовження ідолопаду. Інерції ніхто не скасовував: якщо ти вже сунешся в ожеледь по кризі у невідомому напрямку, це триватиме доти, доки перестануть діяти фізичні закони, і ти або впадеш, або з полегкістю відчуєш, що ухил припинився, або встромиш палицю від лиж у схил і спробуєш дочекатися (якщо боїшся) на сторонню допомогу. Однак час, доки тобі сунутися, залежатиме вже не від тебе – від висоти схилу, яким сунутися.
Історія з гучною відставкою головного (тому що міць біцепсів економіки в скруту – усе-таки головне) міністра Айвараса Абромавічюса – з того самого розряду інерції, сунення схилом та ідолопаду. Звичайно, інерцію корупції, спадок від колишніх вона чи ні, подолати важко – але при цьому не обов’язково падати одразу, щойно почався небезпечний спуск. Хоча в таких випадках справа не тільки в корупційній, в інерції ідолопаду – також.
Наше суспільство не розучилося жити ідолами, які за нас вирішують все або майже все. І навіть коли ми починаємо боротися з частиною цих бовванів, це не означає, що сама практика ідолопоклонництва зійшла нанівець. Леніни і комінтерни впали, однак на їхнє місце – ніби воно, не святе, не буває порожнім, якщо пригадуєте, ми запросили інших ідолів. Раз немає довіри до власних – то іноземних.
І, раз змінили платівку, мали б витерпіти цих вистражданих ідолів.
Та от біда: якщо пригадуєте, в перший же день появи на екранах, переважно грузинсько-литовських "кризових менеджерів", щодо них одразу спрацьовує реакція на старт початку ідолопаду. Ми їх всіх ніби і визнаємо, і терпимо, по суті, не доти, доки вони допоможуть нам подолати кризу, а доки вони самі утримаються в кріслі, яке ми їм запропонували і яке одразу спільними зусиллями починаємо розгойдувати. За такого підходу, звичайно, складно розраховувати на позитивні результати в пере форматуванні держави на європейський лад: в будь-якому випадку вони гарантовані половинчасті.
Чварам проте, навіть у ВР, не тільки на кухнях,довго не тривати: День Святого Валентина на носі. Інстинкт кохання – це та сила, що спроможна вплинути навіть на інерцію зсунення держави схилом у подальшу прірву інфляції, корупції, чергових перевиборів, зубожіння, майданів тощо. Так, кохання – велика сила. І я вже передчуваю телевізійно-паперовий парад депутатів, урядовців та перших осіб з квітами і на колінах – перед власними і чужими дамами серця. За один день вони вирівняють опущений баланс власних рейтингів цими джентльменськими жестами. Бабусі побачать їх ще раз людьми, і підштовхнуть дідусів попід лікті – і ті ще раз усе всім і надовго пробачать. Заради високого, чемного, на показ всеукраїнського майбутнього.
І це, звичайно, добре – що в календарі є День Валентина. Погано інше: в це свято, на жаль, не всі почуватимуться щасливими. Днями хтось здогадався підняти з глибин медійної підсвідомості сюжет про участь у війні неповнолітніх дітей. Особливо вразило обнародування фактів "синдрому Ромео", це коли дівчатка, закохавши в себе хлопчаків, везуть їх на терени т.зв.ДНР, і, там,перейшовши кордон, повідомляють, що їх "розлюбили". І тоді хлопчики залишаються рекрутами війни.
Я уявляю свято Валентина – чудова нагода для такого воєнного романтизму. Але не знаю, що зробити, щоб цього з українськими Ромео і Джульєттами не трапилося. Не відомо, як діяти, щоб припинити, скажімо, нелегальну проституцію у прифронтовій зоні з цього боку, чутки про яку вперто просочуються крізь офіційну героїчну патетику. Як припинити тотальне елементарне п’янство – не тільки на війні, тут, "на мирі", пост воєнне і повоєнне п’янство. Тому що можливості подолати цю ментальну кризу, здається, лежать не в площині гарних/поганих лідерів (чи ідолів). Винятково – в моралі.
А з початку війни мораль у середньостатистичного (не тільки в аморального) українця поповзла схилом, як черевики по кризі, за інерцією. Колись обивателя вражала загибель Небесної Сотні, сьогодні ми навчилися крізь пальці дивитися на неприродну, щоденну воєнну смерть кількох своїх співгромадян, як на норму, необхідну для забезпечення миру.
Пригадується нещодавній похорон двадцятидворічного хлопця, який сколихнув усе місто. Це був старший, але улюблений син своєї матері. Відомий репер. Без поганих звичок. Веселий і неконфліктний. Його на смерть, змахнувши ножем, поранив нетверезий товариш, коли хлопець стояв на посту. За що він загинув і чому не дожив до свого чергового Дня Святого Валентина? Думаю, тільки тому, що є звичка: маніпулювати з мораллю, вважати, що "якось воно саме розсмокчеться". Однак навряд чи це трапиться без участі нашої душі. Або ми її втратимо – національну душу.