Людина так влаштована: якщо щось у її побуті не так хоч на найменшеньку дрібку, він не в змозі не шукати винного – отого причетного, до її нинішнього буття в ситуації постійного скандалу.
Без перебільшення, теперішня українська людина перебуває в ситуації, я б сказав, перманентного скандалу, постійного зудару совісті з невдоволеним власним "я". Для цих незручностей є правдиві причини – існування в стані війни, з усіма її наслідками – це аномалія, яка шкодить не тільки появі та нормальному розвитку високочолих інтелектуалів, але убиває культуру людину на всіх рівнях – від хутора до столиці.
У цьому зв’язку ми намагаємося спитати з політиків, чиновників та громадських діячів, які сьогодні на сцені. І мало приділяємо уваги аспекту вивчення та висновків з коренів національних проблем.
Усі вони – як не дивно, в культурі. Точніше в неналежному її розвої з самого початку незалежності. Саме письменники, а ще чиновники які відповідали за книго друк у 90-х мають абсолютну причетність до тієї ментальної катастрофи, в яку звалилася Україна через 20 років від референдуму про незалежність. Розкол України стався не тому, що останнім часом стало виходити надто багато ксенофобічних книг українських авторів (такі з'явилися тільки як реакція на неоголошену війну на Сході), а тому що ситуація з українською книгою та мовою була, правду кажучи, проіґнорована ще в 20 сторіччі.
Було очевидно – кожен рік після підняття прапора над Верховною Радою українського прапора – що якщо негайно і навіть штучно не підтримати українську мову і книго друк, то це обов’язково вилізе боком у набагато ширшому сенсі, ніж висока культура. Чи може конкурувати ювілейний томик Шевченка накладом у 30 тисяч з неювілейним Лермонтовим тиражем у 14 мільйонів примірників? Звісно, ні. І тому синій двотомник Лермонтова ми знайдемо на кожному блощиному ринку, а Шевченка, не кажучи вже про сучасних авторів – змушені будемо перевидавати із року в рік ледь не зусиллями волонтерів.
Кого читають краще, Шевченка чи Пушкінів, це вже інше питання. Але якщо хтось гадає, що в нинішньому ментальному гармидері і сповзанні в культурну деґрадацію, винен Київ, я не згоден. У Києві та Львові хоч іноді можна було бачити людину в парку з книжкою в руці. У Донецьку, як не крути, я таких не бачив жодного разу за всі свої сім візитів. Останнє – звичайно, дуже суб’єктивне враження, однак не вірити власним спостереженням, все одно, що вважати себе зазомбованим Заходом тільки тому, що перестав дивитися російські телеканали.
Ще гірша ситуація була і є з сучасною українською автурою – митцями, які виросли на тих же іграшках і продуктах, що і решта населення сучасної України, а отже тими, хто не тільки мав би відчувати пульс нації, але змушувати серця сусідів по комуналках битися в унісон з власними.
Це неправда, що письменник нічого не вирішує – його можуть любити, навіть не розуміючи, як мене якісь бандити під ранок на одному з ринків Києва – просто тому що вони ваші хронікери, а отже практично однокласники життя. Адже держава починається з тебе: твого настрою, твоєї здатності мислити, відчувати, читати, міркувати. Якщо ти не культивуєш у собі й собі подібних високе й гідне, тоді ти неодмінно і безповоротно культивуєш тільки низьке й недостойне.
Роль української літератури не може зводитися до існування в невеликому колі посвячених гурманів. Саме такою вона вже була – в усю попередню до цієї добу української незалежності. Не відома широким колам читача, не культивована масово – навіть у великих містах.
Любов до книги, прищеплювана навіть комуністами, у вільному плаванні України зменшилася, зійшла нанівець. З дороговказа, з прапора для розвитку особистості вона стала трамвайним чтивом дорогою на роботу. То чи варто тоді дивуватися опосередкованим результатам цієї культурної катастрофи, якими є культурне здичавіння провінції, розкол суспільства і зрештою громадянська війна? Мабуть, ні.
Якщо ми не вчимося високому мистецтву, звідки, у будь-якій країні, взятися високій культурі і моралі? Якщо в буквальному сенсі людина – і це відбулося з нами задовго до революцій – деґрадує до рівня мавпи, основними запитами якої є прийом їжі, випорожнення та розваги, не можна говорити про готовність не тільки до євроінтеґрації, а навіть до того, щоб продовжувати сповідувати досить традиційні людські цінності, – такі як повага до собі подібних та здатність мирного співіснування з ними. Тому що тільки мавпа може взяти автомат і почати безперешкодно для совісті та інтелекту винищувати інших мавп.
Між тим, попри її фокусування винятково на внутрішніх персональних пошуках індивідуума, сучасна культура здатна розв'язувати ці складні питання сьогодення. Для цього вона має наблизитися до громади, а остання має відкрити вуха, щоб слухати. Тільки в такому випадку з жертв гібридної війни, з піддослідних кроликів для політикуму, ми перетворимося на переможців самого себе і власних проблем, тільки тоді, знічев'я, ми станемо політиками у власному домі – на ймення власна квартира, подвір'я, квартал, місто. І тоді нам буде зрозуміло, як правильно й що головне – економно – без участі в революціях та бунтах – зосередити власні зусилля на розбудові своєї держави.
Письменник, нещодавно доволі досить чітко протиставлений як і політикуму, так і громаді, такий собі денді, що працює винятково на вічність, раптом сьогодні, під завісу епохи постмодерну, опиняється перед несподіваним вибором: бути громадянином. І про це все частіше доводиться чути від колег, які ще три роки тому чітко протиставлені як і політикуму, так і громаді, такі собі денді, присягалися, що працюють винятково на вічність.