Це — наше все. По суті, це — наша кінцева мета; це те, що не дозволяє нам обмежитися кінцем, навіть коли він настане для кожного. Власне, це і є — наше ми. Мова, звісно, про дітей: наших та не наших, але у будь-якому випадку — наших і саме наших.
Діти — не просто модель життя, слід на Землі чи невідворотний людський обов`язок. Діти — завжди щось більше. Навіть якщо ми часом "зменшуємо" їх: до рівня елементарних наслідків банального (а практично майже завжди випадкового, навіть коли з дружиною) статевого акту. Вони "більше" не тому, що на відміну від нас, дорослих, обов`язково ще виростуть (а от ми вже – однозначно ні, або — принаймні ростимемо назад, до землі). Вони — це ми, і ми – це вони.
Ми це вони — бо тепер вони проходять ті самі кола, які минули ми: від плачу на материнських руках до останнього дзвоника, що задзеленчав учора. Із ними (хоча вони, як і ми в своїй "бойовій" юності, вперто протестуватимуть, що це зовсім не так!) відбувається, часом до дрібниць, те, що і з нами. Сором першого походу в школу, гнів, зашаріння від доторку до дівчачої косички, металевий присмак в роті від перших ревнощів, прізвисько "Кабан"(тлустість) або "Косуля"(знадливо-відсутній погляд дівочий), на яке за межами школи ти вже ніколи не відгукнешся, навіть випадково, і яке повільно, мов радіація, практично вбивало тебе впродовж учнівських надцяти років. Мільярди інших сценарних дрібниць дорослішання дитини.
Зрештою, її готовність перебудувати світ — і а-би зробити все це на відміну від своїх "престарілих пращурів", яким "усе по качану", але нам не по качану, як жити: байдуже як, і вже точно не та, як ви, дорослі. Усе це і мільйони іншого було з нами — здається, ну вчора, ну максимум — кілька років тому. А сьогодні ти прокидаєшся, і раптом бачиш стіну: між тобою і твоїм, як виявляється, вже тринадцятирічним сином/донькою. Бо виявляється, час біжить швидше, ніж йому належить. Не встиг озирнутися, ледь устиг відчути себе по вуха щасливим батьком (а у вухах зависнув, можна навіть досі відтворити відчуттями перший синів "басок" у пологовому будинку), а вже у вересні синочок вестиме когось під вінець. І ти навіть не встигаєш задуматися, яке ж напуття дати, і навіть не встигаєш поскаржитися небесам: Боже, Боже, як же швидко проминула моя "вічна молодість".
Вони — це ми. Тому що звичайно в філософському сенсі застосовне до продовження роду слово "плід" – достатньо грубе, передає-бо переважно акушерсько-фізіологічний сенс нашого ставлення до дитинства дітей.
Тоді як діти — це наш твір. Наша поема, наш роман, наш вірш. І ключових слова тут насправді аж два: і "наш", і "твір". Це попри те, що гени всередині нас — не зовсім фарби, попри те, що наше ДНК — зовсім не пензль, і не зовсім готовальня, яку можна відкрити й інструментами якої можна скористатися, діти — це наш із вами твір, мистецтва. І саме тому, що в душі ми його за такого — щонайвищий твір мистецтва — насправді і маємо, саме тому й плекаємо їх: день за днем, хвилина за хвилиною, крок за кроком; від хвороби до хвороби, від невдачі до невдачі й водночас: від перемоги до перемоги, від "відмінно" до чергового "відмінно". Героям потрібні медалі і обеліски, але тільки не батькам: таки здійснивши це чудо, – вперто і попри будь-які життєві обставини вирощуючи, плекаючи, навчаючи цей маленький, а згодом і великий витвір мистецтва, оце наше дитинча, нам не потрібні зарплати, обеліски, стимули, допінги. Часом — він, оцей твір, оте чадо — і є весь наш наркотик. І ми вже не наркомани і не алконавти - з часом (і що ближче до випускного, до їхнього весілля, до відлітання лелечат із гнізда) ми дитонавти, бейбізалежні і чадомани!..
Часто вважається, що кожна дитина — дар від Бога. У деяких суспільствах узагалі безпліддя (властиво, будь-яка відсутність дітей в незалежності від причин цього) вважалося прокляттям, рахувалося покаранням із боку щонайвищого суду, суду від Самого Бога. Бездітні люди зазнавали громадського переслідування або навіть обкладалися податками за бездітність.
І це тільки наше, мені здається — розбещене, сторіччя (тобто деякі мешканці цього сторіччя, і то — масово) здатне вважати дитину — зайвим поижиттєвим доважком до вільного індивідуума чи непосильним родинним вантажем. Мовляв, ми маємо розвиватися і жити для себе, для вищої мети тощо; ми не маємо псувати власного тіла внаслідок народження дитини(переважно – жінки); маємо розумно, стратегічно і навіть планово підійти до питання дітонародження (це вже — політика і певні автократичні режими).
Слово "мораль" з тих, що справді здатне обмежити певні індивідуальні свободи. Однак мораль нашої української цивілізації назагал передбачає, що нехтувати, не любити дитину, та навіть — її недолюблювати, любити недостатньо, є аморально. Можливо, від цієї моралі трохи тягне димком традиції, але коли покласти руку на серце і зважити поруч на терезах всю ту життєву радість, що приносять маленькі, тобто менші ніж ми істоти, на цю Землю, то ми змушені будемо сказати: питання навіть не в моралі. У чомусь вищому, незбагненному і природно так властивому нам, як, властиві хмари на небі, як і ми самі.
Кажуть, що діти бувають злі. Подейкують, що серед них трапляються неслухняні. Майже науково доведено: діти — узагалі на порядок жорстокіші за решту землян (і достеменно ясно, що жорстокіші за цілу низку тварин!). Але, якщо взяти дорослих, якщо дослідити їхню історію — в добу, коли дорослі ще були дітьми — то ми побачимо, що потенційно всі теперішні дорослі були такі самі: злі, знервовані, жорстокі, неслухняні, здатні на неадекватні з точки зору суспільної думки вчинки тощо. Але ми — це вони. І ми повинні їх захистити: в день їхнього захисту. І навіть не тому, що коли ми самі були дітьми, то завше поруч опинялися люди, здатні закрити нас собою від хвороби, болю, нещасного випадку, розпачу, невдачі і мільйонів-мільйонів прикрощів, що трапляються з усіма в їхні дитинства. Коли ми любимо, захищаємо (і відповідно як більш досвідчені та дорослі) служимо своїм дітям — це правильно. Знову ж таки, це теперішнє служіння і поклоніння дітям — це ніякий не аванс (по типу: вони захистять потім нашу старість), це — вибір, який ми не можемо не зробити. Тому що вони — це ми. Наше ми. Без якого слово "завтра" втрачає як всю свою популярність, так і будь-який сенс.