/ Фото: AFP
Тезу про переростання війни США та Ірану у "війну всіх проти всіх", тобто залучення до конфлікту так чи інакше всіх держав Близького Сходу, було вже окреслено у минулому матеріалі. Щоправда, список можливих учасників цієї війни невпинно збільшується: два тижні характеризувалась помітним погіршенням відносин між Великою Британією та Іраном. Здавалось, що заклопотана призначенням нового прем’єра, епопеєю навколо Брексіту та неможливим виходу з Євросоюзу, Велика Британія точно остання у списку європейських держав, яка у такий важкий час для себе долучиться ще до близькосхідного протистояння. МЗС Британії вже прирівняв рівень загостреності ситуації у Перській затоці до кінця 1980-тих років, періоду завершення ірано-іракської війни. Чому так сталося, хто винний і що буде далі?
Беручи до уваги вихід Британії з Європейського Союзу, майже вже екс-прем’єр Сполученого Королівства відчайдушно намагалася знайти союзників, які зможуть підтримати колишню "Імперію, над якою не заходить сонце" на міжнародній арені. Знаходячись y, де-факто, напів-ізоляції, Лондон міг сподіватись тільки на покращення стосунків з Вашингтоном: ще у 1946 році Вінстон Черчилль назвав союз між Великою Британією та США "братерською асоціацією".
Аналітичний центр "Brookings" заявив, що з часів Холодної війни кращої зовнішньої політики Британії як при Терезі Мей стосовно США не було. Щоправда, часи змінилися: Дональду Трампу неможливо ніяк сподобатись, американський очільник відкрито заявляв, що хотів і хоче бачити Борис Джонсона британським прем’єром. Друга жінка-прем’єр з часів Маргарет Тетчер перебрала всі варіанти: вона була першим світовим лідером, який відвідав Трампа як новообраного Президента США, Мей запросила його відвідати Велику Британію набагато раніше чим б це зробили колишні жителі Даунінг-Стріт, Тереза намагалася не критикувати його зовнішню політику, навіть стосовно кліматичних змін чи Ірану.
Знаходячись вже частково на "політичній пенсії", Тереза Мей вирішила використати для отримання прихильності Дональда Трампа останній "туз у рукаві", яким й стала іранська карта. 4 липня британці арештували у Гібралтарі іранський нафтовий танкер "Grace 1" : причиною стало те, що іранська нафта рухалась по Середземному морю до Сирії, а такі дії заборонені європейцями з 2011 року, з часів початку Арабської весни та громадянської війни у Сирії.
5 липня Іран попередив, що якщо танкер не відпустять, Тегеран захопить корабель Сполученого Королівства. 18 липня суд Гібралтару виніс рішення про продовженням арешту іранського танкера ще на 30 днів, а вже 19 липня Ісламська республіка затримала два британських танкери у відповідь, хоча один вже й відпустили.
Якщо додати до цих подій, ще пошкодження нафтових танкерів у порті ОАЕ 15 травня та атаку в Оманській затоці на 6 нафтових танкерів 16 червня, можна отримати зрозуміло картинку своєрідної "танкерної війни", як її вже охрестили у ЗМІ. Вартим уваги є те, що незважаючи на розпал "танкерної війни" на Близькому Сході, ринки нафти не реагують на загострення.
Дональд Трамп вже встиг надати наказ про відправку 500 американських солдатів на територію Саудівської Аравії, а голова МЗС Ірану прокоментувати, що такі дії США ніяк не сприяють забезпеченню миру на Близькому Сході.
Врешті-решт, Лондон нажив собі непотрібних проблем та частково зіпсував відносини з Тегераном. Протистояння США та Ірану триває та набирає все нових та нових обертів: нещодавно Іран відновив заборонене за ядерною угодою 2015 року збагачення ураном, що є своєрідним "червоним прапором" для "американського бика". Танкерні війни продовжуються та будуть набувати нових форм чи залучати нових гравців, одним з яких виявилась Британія.
Хоча риторика сторін США та Ірану напрямлена на ескалацію конфлікту, насправді ж, ні Вашингтон, ні Тегеран, ні тим більше Лондон не хочуть бути втягнутими у масштабний регіональний конфлікт. МЗС Ісламської республіки уже продемонструвало свою готовність йти на поступки, а збагачення ураном де-факто є лише суто показовим кроком. Питання полягає у тому, наскільки у своєму шантажу зможе зайти американська дипломатії та де знаходиться та межа поступок, на яку Тегеран може погодитися, щоб нормалізувати ситуацію у власній державі та реінтегруватись до міжнародної торгівлі.