Потрібно дати людям вижити – твердили ми з перших років незалежності, розраховуючи, що по-справжньому заживемо, коли пройдуть важкі часи. Потрібно ще більше затягнути паски – тепер уже до цього привчає нас влада.
Профспілки оголосили двотижневу серію масових акцій з вимогою, зокрема, негайного внесення Кабміном пропозицій до Верховної Ради про підвищення мінімальної зарплати до рівня фактичного прожиткового мінімуму, підтвердженого Мінсоцполітики. Він у два з половиною рази вище, ніж офіційно встановлена величина (1218 грн., як і мінімальна зарплата). І під Кабміном я бачив справжніх мітингувальників – не професійних "протестувальників", до яких звик за останні місяці – недоростків-нероб, жвавих пенсіонерів та люмпенів, які звично відпрацьовують свої пару годин за сотню гривень. Звичайні люди вимагали до себе людського ставлення. Будь-який з нас органічно б вписався в їх натовп.
Середні зарплати зростають з року в рік, а їх низький рівень прийнято списувати на такий же рівень розвитку економіки. Але саме рівень заробітної плати визначає такі базисні макроекономічні параметри, як сукупний платоспроможний попит, рівень державних соціальних стандартів, доходи Пенсійного фонду України і темпи економічних трансформацій в цілому.
Держава – головний винуватець низької ціни робочої сили. В першу чергу вона спровокована прорахунками саме в державній економічній політиці. Причому з перших днів незалежності.
Протягом 1990-2000 років при зниженні ВВП у 2,5 раза, продуктивності праці – у півтора рази реальна заробітна плата впала в чотири рази. Починаючи з 1992 року, уряд, намагаючись стримати інфляцію, здійснював жорстку обмежувальну політику у сфері оплати праці. Ціни були лібералізовані, а зарплата контролювалася через заморожування рівня зарплат працівникам бюджетної сфери і заниження обсягу мінімальної зарплати. Остання, будучи визначальним моментом всієї системи зарплати найманих працівників, втратила реальне соціально-економічне регулятивне значення – як і слід було очікувати, це викликало заниження реальної середньої заробітної плати.
У ті ж роки підприємства отримали свободу у формуванні цінової політики (значить, і структури собівартості продукції і визначення в ній частки оплати праці). У результаті частка оплати праці в собівартості продукції була занижена до 10-12%. Це заниження залишилося до цього часу, і навіть погіршилося до 8-11%. Хоча на державному рівні, в тому числі в переговорах між урядом і профспілками, вже давно велися дискусії з приводу підвищення частки зарплати в собівартості продукції до 35-40% (в Європі – 40-50%).
Маленькі зарплати, звичайно, і наслідок низького рівня монетизації вітчизняної економіки, дефіцит обігових коштів, нерозвиненості кредитування. Роботодавці, називаючи причини низьких зарплат, найчастіше звинувачують високе оподаткування. Проте обсяг нарахувань до фонду заробітної плати в Україні відповідає європейському рівню – в Іспанії, Італії, Франції, Швеції, в усякому разі, не менше. Але в Європі трудящі на ці нарахування отримують соціальні гарантії та державні послуги, у нас же – нічого.
Один або декілька роботодавців-конкурентів взяти і помітно підняти зарплати не можуть – потрібно, щоб це зробили всі. Ринок диктує рівень зарплат, а левова частка найманих працівників зайнята у недержавному секторі. У цьому випадку впливати на зарплати держава може саме через підвищення мінімальної заробітної плати.
Авторитетний американський підприємець Лі Якокка стверджував, що "цементуючим елементом всієї нашої демократії служить робітник, який заробляє $15 на годину". Працівник з хорошою зарплатою потрібен державі вже тому, що всі його посадові особи, починаючи від рядового фахівця райадміністрації і закінчуючи президентом країни, живуть на податки працюючих громадян.
Найманих працівників, а не Фірташа з Коломойським, ще Микола Азаров називав "головним платником податків". Будь-якому ж підприємцю потрібен платоспроможний попит, який не в змозі забезпечити бідні споживачі.
Роботодавці недоплачують – кожен своїм працівникам – і в результаті людям вистачає тільки на хліб, який на нашому внутрішньому ринку завжди буде мати попит. Мізерні підвищення оплати праці виробляють швидше негативний ефект. Вони провокують насамперед сплеск цін в дуже вузькому секторі споживчого ринку, виключно на якому в Україні зосереджений платоспроможний попит – продуктів харчування. І це знецінює будь-які підвищення зарплат.
Занижені зарплати виховали в українцях те, що називають культурою бідності. Якої продуктивної праці можна чекати від людей, які не задоволені її оплатою?
Якщо ситуація знецінення робочої сили буде зберігатися, це спричинить економічні, соціальні та демографічні наслідки, які можуть бути незворотними. Йдеться про звуження можливостей людського розвитку: якісного харчування, житла, освіти, медичного обслуговування, географічної, професійної та соціальної мобільності. Продовжиться деградація трудового та інтелектуального потенціалу, а про формування громадянського суспільства можемо надовго забути.