Це питання всіх питань. Якщо можна було відстояти Крим, тоді не було б 14 тис. загиблих наших громадян, півтора мільйони ВПО та втрати частини території на Донбасі. Не було б загальної душевної депресії серед мільйонів українців, які до цих пір не можуть змиритися з втратою півострову та окремих районів Донецької і Луганської областей.
Що кардинально погіршувало ситуацію на Кримському півострові: Верховний головнокомандувач Янукович утік з країни, чим повністю деморалізував Збройні сили та їх особовий склад; в часи Януковича ЗСУ були в злиденному становищі, і в лютому 2014 р. Україна мала тільки 5 тис. боєздатних воїнів; на казначейських рахунках держави не залишилося грошей; на російсько-українському кордоні було зосереджено 150-тисячне військове угруповання РФ, яке кожної миті могло розпочати напад.
Очевидно, що наказ тікати з Києва Янукович отримав з Москви від своїх кураторів, тому що в останній рік свого президенства багато хто з оточення помітив його серйозну зміну в поведінці і підконтрольність деяким телефонним дзвінкам невідомого походження. Щодо падіння боєздатності ЗСУ за часів Януковича, то воно було очевидним. Та чи зростала боєготовність за часи президентства В. Ющенка (2005-10рр), якою вона була в період 1992-2005 рр?
Цифри говорять, що на початок 1992 р. в Україні знаходилося 950 тис. колишніх радянських військ та третій за розміром ядерний потенціал у світі. В той час як РФ мала 1 млн. 180 тис. солдат, які були розташовані на величезній території Росії. Тобто, у військовому сенсі в 1992 р. Україна була сильніша за РФ. Та Київ розпочав масштабний процес скорочення армії і піддався тиску з повного демонтажу ядерної зброї.
В 2014 р. Україна мала 130 тис. військ, а РФ 920 тис. Але навіть за таких обставин Київ міг стати на захист Криму від російської повзучої агресії. 26 лютого 2014 р. біля стін Верховної Ради Криму вдалося відбити напад проросійських сил. Тут особливу роль зіграли кримські татари.
Проте на відміну від Майдану в Києві, усі проукраїнські сили на ніч розійшлися, хоча було зрозумілим, що цим обов’язково скористається інша сторона. Вже о четвертій ранку 27 лютого російський спецназ без розпізнавальних знаків у кількості 100-120 чоловік захопив приміщення кримського уряду і парламенту.
Усі затаїли дихання, як Київ буде реагувати на таку небачену за розміром російську провокацію. Пройшло чотири години – реакції нуль. Пройшло вісім годин – знову без українського реагування. І вже, коли через 12 годин Київ не мобілізував спеціальні підрозділи для відбиття життєво важливих будівель Верховної Ради та Ради Міністрів АРК, окупанти збирають в кримському парламенті депутатів автономії. І хоча, очевидно, що вони не мали кворуму, однак фальсифікують явку та під дулами автоматів приймають "рішення" про відставку уряду Могильова та формування нового уряду на чолі з Аксьоновим.
Київ міг би розігнати за це Верховну Раду та так званий новостворений уряд, однак цього не зробив.
Увечері 27 лютого вже відкрито, хоча ще в обмеженій кількості, почали прибувати кадрові підрозділи РФ на територію півострова.
28 лютого новостворений кримський уряд починає говорити про проведення Всекримського референдуму щодо визначення майбутнього статусу півострова. Російські армійці без розпізнавальних знаків починають блокування українських військових частин, керівництво яких постійно дзвонить до Міноборони та Генштабу з вимогою дати вказівки щодо застосування зброї, отримуючи відповідь діяти по обстановці та керуватися положеннями військового статуту.
Ранок 1 березня 2014 р. був останнім часом, коли українська сторона могла б ефективно відреагувати на російську агресію. Пройшли "золоті 48 годин". Для відбиття приміщень парламенту та уряду АРК вистачило б 500-600 підготовлених воїнів з континентальної України та ще стільки, щоб стояли в резерві. Думаю, що росіяни залишили б ці приміщення, дізнавшись про підхід українських частин, налаштованих на рішучий штурм. Однак початок весни в Криму відбувається за російським сценарієм.
Вдень 1 березня в Сімферополі проводиться постановочна акція щодо начебто вбивства мирних людей українськими праворадикалами. Новостворений кримський уряд Аксьонова звертається за допомогою до Путіна. Тут, і Янукович, перебуваючи в бігах у Ростові, начебто просить російського президента направити в Україну війська для відновлення порядку, а вже під вечір цього ж дня парламент РФ дає дозвіл на застосування російських військ за межами РФ для запобігання чисельним жертвам в Криму.
З наступного дня (2 березня), з розгортанням масового прибуття російських військ починається повна деморалізація та процес здачі українських військових об’єктів. До Криму прибуло не більше 10 тис. російських військ. Ще 15-16 тис. базувалися в Севастополі та деяких місцях півострова.
Україна мала на півострові 18 тис. армійців та могла направити 4-5 тис. військовиків і 3-4 тис. представників з інших силових та правоохоронних структур. Цього не було зроблено. Вся зброя за наказом з Центру залишилася зачиненою у сховищах
Непогана спроба українського спротиву – 8 березня, коли літаки з українськими десантниками було направлено для захоплення Джанкойського аеропорта, та на підльоті до півострова їх розвертають назад. Для перелому ситуації в Криму можливо реакція Києва була запізнілою, а от щодо встановлення українського контролю над північною частиною півострова – був досить хороший оперативно-тактичний хід. Та 9 березня росіяни беруть Джанкойський аеропорт під свій контроль і все українське в Криму стало швидко тонути.