/ Фото: Getty Images
За ці п`ять років наша залізниця, крім своєї безпосередньої функції перевезення, схоже перетворилася на щось додаткове ще й при пізнанні нашого життя. На таку собі артерію смутку, інформації, громадського життя поглядів. Так, їдучи до Вінниці, я раптом спіймав себе на думці, що в тій вечоровій тиші, що раптом запанувала в переповненому вщерть вагоні, щось є, якийсь особливий знак. І раптом навалилося на мене невідпорне відчуття: таке враження, що я їду уже в іншій країні, в іншій епосі, навіть за іншої цивілізації. Ну, так, начебто все стало в самому повітрі не те щоб чуже, а ніби всередину кінофільму переміщуєшся. От учора, ще в кількох попередніх поїздках відчуття подорожі на залізниці були такими, як десять, двадцять, тридцять років тому. А сьогодні сам ніби стаєш чужим: самому собі, та й тим, хто гойдається на хвилях коліс поруч.
Поїзд "Київ-Маріуполь". Як їдеш у ньому, завжди дізнаєшся чогось більше про все, що там, за межею зони розмежування. Пізнаєш краще тих людей, що перебралися сюди чи тих, що залишилися. От і зараз: у купе плацкарти дві донеччанки. Не з переселенців. Із тих, у кого так і не трапилося можливості, та ще не знайшлося бажання переселитися. Уже, щоправда, не такі озлоблені, яких ти зустрічав у цьому ж потягу раніше.
Одна повненька, білява, уже спокійно і стабільно озлоблена, на загал же – оптимістичного штибу і навіть весела. Тобто все без нервів. Втикає в мобілку і спілкується рівно, без надриву. "Ми ніколи не пробачимо Україні одного: вона нас наших дітей та їхнього донецького майбутнього позбавила". Із натяками на те, що люди з-поза тої її межі декого, і навіть десятки тисяч матерів позбавили тут дітей у щонайбуквальнішому сенсі слова Вікторія згодна, не заперечує, що війна є обопільне горе, що це лихо для всіх. Вона просто додає: не про війну і вбивства йдеться. Про дітей, які уже ніколи не зможуть жити саме в тій країні, в якій мешкали до 2014 року. При перетині розмежування уже з донецького боку вимога: іноземний паспорт для онуків. І що тепер? Чи приїдуть вони, коли з бабусею щось станеться? Її діти, каже, мешкали собі в гарній квартирі, в центрі Донецька, чесно працювали, "вкалували", як вона каже, а тепер "нема де вкалувати". Заможні, шановані були. Вона залишилася в Донецьку згідно з приказкою: де народився, там і знадобився. Мешкає зараз на дві квартири, які коштували по 40 тисяч доларів, але тепер їх не продаси і за 11. "І що ми вам зробили, за що нам таке?" – щиро, цілком щиро дивується Вікторія.
"Ну, от не треба щодо того, що ми нікому і нічого не зробили", – раптом вставляє з кутка більш закрита досі до розмови брюнетка Наталія. Каже, що жила в самому центрі, і добре пам`ятає, як заїжджали ростовські, і що вони чинили, і як підходила до "своєї" міліції, а ті лише гойдали головами: мовляв, нема наказу втручатися. І інтелігентна Наталя в оті дні, коли Донецьк перетворювався на "ДНР", казала й казала сусідам, які беззастережно вірили у власний донецький ентузіазм: ні, це не правильно, ми просто спостерігаємо, а буде тут не краще за Придністров`я. Пам`ятає, як гасали містом російські танки, розуміє: не міг тоді ніхто нічого зробити, навіть Україна. Але з Вікою Наталя, яка також не залишить Донецьк ніколи, солідарна в одному: дітей, майбутнє наших дітей ми втратили.
Біля Наталі стоїть велетенська пошарпана валіза бордового кольору: жінка відмовляється, щоб я валізу поклав на третю полицю, бо нікому буде зняти. Домовляється про автівку з Волновахи до Донецька. Її донька, розповідає, так і не змогла звикнути до Києва. Спочатку донька, працівник донецького банку, "коли все це почалося", встигла перевестися на роботу в Мелітополь, аж тоді — до Києва. Там вона не витримала: майже всі зароблені нею та чоловіком кошти йшли на винаймане помешкання, а з киянами ментального ладу так і не склалося. "Знаєте, моя донька дуже сумлінна, – розповідає Наталя. – Вона звикла повністю викладатися на роботі. І коли побачила, як працюють її банківські колеги в Києві, просто "від дзвінка до дзвінка", з пилочкою для нігтів у руці, то не розуміла цього". Зрештою, донька з родиною уже нарешті виїхали до Канади. І, хоч там екс-донеччани влаштувалися гарно, шлях до матері "в разі чого" став ще на декілька тисяч кілометрів довшим. Хто винен, за що? – риторично промовляє Наталка, викладач англійської.
Виявляється, і цього дізнаєшся всередині саме такої транспортної артерії перебуваючи, як залізниця, Донецьк знову росте кількісно. Обидві жінки розповідають: люди повертаються. Хто з України, де все ж таки економічно вписатися в ідею переселення змогли лише щонайбагатші, але повернулася додому і більшість "російських" гастарбайтерів-донеччан. "Розумієте, в чому справа, – продовжує уже Віка. – Ми, донецькі, звикли "вкалувати". "Вкалувувати" і вкладати в батьківщину. Тому й повертаються. От їде, наприклад, людина в Твер, працює там, а потім – "получка". А в Твері так заведено: все пробухувати. І тому наші, донецькі, в Росію не вписуються: вони звикли нести в родину зароблене. А в Твері, чи в Орлі, чи в Нижньому Новгороді так: якщо зарплата, то пиячать два тижні поспіль, доки все не проп`ють". І донеччани повертаються.
Віка почина нарікати на те, до чого дійшли з питанням української мови — мовляв, не головне це питання. І взагалі, жах, що можна почути по українських телеканалах про донеччан, такого навіть при Гітлері не було чутно! Але її зараз же перебиває брюнетка Наталя: "А якщо послухати, що кажуть про Україну та українців учням у нас в Донецьку, то волосся сторчма на голові встане!".
Тимчасово всі замовкли. Поглядами примирились. Їдуть-бо в одну й ту саму долю: аби знадобитися саме там, де народилися. Іншого вибору нема. Так все сталося, склалося.