Здається, сучасну українську літературу можна привітати – дехто з її авторів, як стверджує критика, вийшли зі "Школи для дурнів" і пішли собі далі, вже не спираючись на поетику Жадана. Чи це справді так можна перевірити на прикладі цих книжок, які варто прочитати цієї "осінньої" пори "весняного" сучукрліту.
Ігор Астапенко. Чаполоч. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019
Ця несподівана для нинішніх реалій метафорична притча про людську самотність – дебютний роман автора, який продовжує традицію психологічної прози. Крім того, він справжній поет і лінгвістичний еквілібрист, його образна мова створює за кожним предметом багатошарову тінь свіжих смислів. Отже, тонке відчуття мови, але не Медвідь чи Пашковський. Вживає суржик, але не Бриних і не Подерв’янський. В анотації за автора розписалися, згадавши як предтечу – Сашу Соколова. У "Школі для дурнів" він використовує потік свідомості, нагадуючи Джойса, у нашому ж випадку автор спробував те саме зробити з місцевим матеріалом. "То дивіться на омелу. Коли омеліле дерево втрачає листя, його кругла недуга стає ще виразнішою. Як жінка, на якій залишилися тільки родимки й хрестик". Або не так, більш прозаїчно, але не приземлено. Наче Хлєбніков, який набагато раніше за Соколова мелос з онуч витягував. "Детуся! Если устали глаза быть широкими…" Майже те саме в нашого автора ""Мілочко! Пам’ятаєш минулий березень? Снігу було по самі душі. Ше хтось у криниці втопивсь. Зоя, здається. Я не любив її. Не вона? Тоді й зараз не люблю. Буде довго жити. Налий. Так ось, я тоді зрубав аличу. Аличу Йосі. Він досі не знає. Вона мені заважала. Але я не про це, Мілочко. Коли в тебе день народження? Ти ж знаєш. Тоість — Ви знаєте. Підкури".
Сергій "Колос" Мартинюк. Реп’яхи. – Х.: Фабула, 2019
Ця збірка поезій схожа на маніфест покоління, коли біографію багатьох сучасників можна поділити на кількість віршів у ній, і в сухому залишку залишиться чи то "запах епохи", а чи "присмак часу". У будь-якому разі, віхи на шляху до зростання майже спільні, коли "залягли поміж трав, потонули в блакиті високій, / все так просто — любов до любові, рука до руки, / нам на пару з тобою всього вісімнадцять років, / нам на пару з тобою в волоссі липкі реп’яхи". Тим паче, що "географія" віршів у збірці-автобіографії доволі широка: "у Львові — Високий Замок, у Луцьку — холодний Стир, у Дубні — моя колиска, у Києві — світу вир", а якщо зважити, що у доробку автора (і учасника гурту "Фіолет") ще й недавній роман "Капітан Смуток", то портрет покоління вийде майже ідеальний: "бракує часу й вільних вихідних, / збираю розпорошене каміння, / крізь час проліг над світом крик: / пора додому, до свого коріння". "Що важливо, "Реп’яхів" ніколи б не було, якби не тисячі ваших повідомлень із запитанням: коли, нарешті, вийде збірка? – підтверджує автор. – Я щасливий, що це сталося саме тоді, коли сталося".
Андрій Кокотюха. Пригода на Геловін. – Х.: Фоліо, 2019
"Могло бути краще, але хай уже так, – починається повість для підлітків відомого автора детективів і трилерів. – Це вирішив для себе Максим Білан, коли новий директор їхньої школи Анатолій Федорович Громовець на прізвисько Плазун замість того, щоб за своєю звичкою зібрати загальні збори і при всіх викрити злодія, спустив цю історію на гальмах". Насправді ж це історія Надзвичайні пригоди двох восьмикласників — Максима Білана і Дениса Черненка, які до тих пір майже не віталися, — привели до несподіваного результату: хлопці потоваришували. А подальші події ще раз довели незаперечність народної мудрості: вірний друг — то найбільший скарб. Кмітливість та вірність Максима допомогли Денису спекатися несправедливого звинувачення у пограбуванні, а наступного разу вже він, Денис, допоміг друзям уникнути неприємностей на Геловіні...
Галина Петросаняк Не заважай мені рятувати світ. — Брустурів : Дискурсус, 2019
Мова у цих оповіданнях на гострі суспільні теми про відгомін минулих і зовсім свіжих історичних травм у житті різних людей, про реакцію на зміну гендерних взаємовідносин, про пошуки Бога в хаосі свободи. Причому відбувається це в героїв збірки повсюдно – від глухого села до гамівного міста, де за кухлем пива якийсь дивак з оповідання, що дало назву збірки, забув таємничий рукопис. Хоча, які можуть бути таємниці? "Молитва й матірні слова в нашій свідомості не дисонують, – дізнаємося ми про чергові "пророцтва" філософа – вони запросто чергуються протя¬гом одного дня, та що там, протягом години. Каша в голові – це нормально. Ми харчуємося нею, нам навіть смачно" Тож рятують герої насамперед свій власний – внутрішній, втрачений чи знайдений світ, історії про який складаються як з особистого досвіду, так і з родинної пам’яті поколінь. "Власне, ця місцевість була не зовсім незнайомою, – повідомляють вже у першій з оповідок. – В останні роки перед смертю дід так часто й детально опису¬вав свій утрачений рай – Плин і його околиці, – що Матіас мимоволі впорядкував цей простір у своїй уяві. Зараз моло¬дик дивувався, наскільки картина, яку бачив перед собою, відповідає тій уявній".
Остап Українець. Канцелярія хрестових походів. – Х.: Фабула, 2019
Світ у цьому романі, присвяченому історії міста Станіславова XVII сторіччя в часі очікуваного нападу Османської імперії на Європу, рятують і будують по різному. Та й сама історія по різні боки Дністра з Лопанню різна. В одних свитках це Смерть, яку все одно здибав ідальго, тікаючи від неї у похід, у других, як-от в "Канцелярії…" – це Життя, за яке пили подорожні, врятувавши від погибелі одного з них, котрого й цадик не схотів приймати. Тож один з її героїв вимагав ксьондза, щоби той освятив ремонт його воза, другий "знайшов собі притулок у жінки, котра радо впустила його до себе за плату, до якої вельми вдатні всі молоді спудеї", третій взагалі з’явився невідь звідки. Пора була така, що "не так багато часу минуло з перейшлої війни і перейшлих набігів, а тераз, кгди маєме оброну найслабшу, то паче мала би татарва напасти, як укріплення будуть піврозібрані", як кажуть у романі, в якому саме будують фортецю у Станіславові. Не знати, чи саме це мав на увазі автор, але ідея твору така, що зібрані у ньому герої з персонажами з тією самою метою, що й при будівництві Вавилонської вежі, та й кількості мов, якими вони гуторять, від того часу не стало менше.