Чи не найгучнішим скандалом стала буцімто продаж (чи не продаж) акцій українського авіапідприємства "Мотор Січ" китайському інвесторові.
Суспільство розкололось у своїх судженнях та коментарях з приводу даної новини. Звучить шалена кількість питань про доцільність чи вигоду від такої угоди (яку було скасовано), та про "зраду" та перестороги у двосторонніх відносинах між Україною та Китаєм.
Питання зовнішньої політики та економічної доцільності – то окремі напрямки. Наразі не про це. Я хочу висловити свою думку з приводу стратегічності та здорового глузду.
Залишивши поза дужками всі питання на кшталт "зрада чи ні", задамося лише одним питанням: "А чи варто продавати підприємство, яке здатне виготовляти двигуни не лише для відродження власного авіапарку, а й на експорт?"
Зрештою, це не просто підприємство циклу авіабудування. Це підприємство – престижу та майбутнього розвитку.
Якщо поглянути на проблему глобально, то справді: "Мотор Січ" потребує термінової модернізації та інвестицій задля якомога швидшого розвитку. Але чи варто саме продавати підприємство? Адже після продажу авіапідприємства іноземним інвесторам може постати питання не лише у прозорості податків і таке інше.
Найстрашніше – пересторога в тому, що підприємство може бути перепрофільоване.
Скажімо, був завод з виробництва двигунів для "Антонова", а стане заводом з виробництва двигунів для зовсім інших літаків, зокрема китайського виробництва.
Можливо, я дещо гіперболізую. Проте, якщо це так, то що буде у сухому залишку? Щонайменше "Антонов" залишиться без двигунів. А як ми знаємо, окрім того, що МВС заключило договір на будівництво літаків для своєї Єдиної авіасистеми, нещодавно й Міноборони домовилось про випуск новітніх літаків "Антонова" для ЗСУ.
Тобто потреба у двигунах від "Мотор Січ" не просто окреслена, а й цілковито вже реальна. До цього згадаємо програму розвитку української авіації, згідно з якою наша держава повинна створити свого авіаперевізника з авіапарком вітчизняного виробництва.
Для скептиків зазначу: так, "Антонов" сьогодні переживає не найкращі часи і навряд чи підприємству вдасться охопити всі замовлення, та ще й держпрограму з тими потужностями і можливостями, що наразі залишились після тривалих "реструктуризацій". Але якщо, навіть маючи фінансування та можливості, у підприємства відібрати основу – можливість оснащувати "АНи" вітчизняними двигунами, то про який розвиток далі можна говорити? Де тут буде стратегія?
Більше того, це не лише руйнація майбутнього, але й того, що вже зроблено. Та ж таки Єдина авіаційна система МВС, яка потребує новітніх літаків для ДСНС, Держприкордонслужби, Нацгвардії – фактично знову може "заморозитись". І я кажу не про якісь там другорядні речі. Минулорічні пожежі та повені в Україні показали, на скільки важливо, щоб Єдина авіасистема МВС мала новітні літаки та гелікоптери.
До речі. "Мотор Січ" спеціалізується, зокрема, і на виробництві гелікоптерних двигунів. Так от найнеобхідніша, на мій погляд, реструктуризація – це переформатування виробництва на можливість виготовляти бодай комплектуючі до гелікоптерів Airbus Helicopters, якими вже частково оснащені та далі оснащуються підрозділи Єдиної авіасистеми. Чи це складно? Так. Чи це можливо? Без сумніву!
Звісно, все, про що я кажу, комусь може здатися банальним та безґрунтовним. Але насправді ситуація дуже бентежна. І справа може не вирішитися не лише протягом місяця, але й протягом років. І питання тут не в Китаї. До "Піднебесної" якраз питань немає з огляду на темпи розвитку їхньої економіки.
Але Україна не має права продавати контрольний пакет управління стратегічними оборонними підприємствами будь-якій країні.
Я хочу, щоб зрештою в державі зрозуміли: настав час не руйнувати чи заморожувати, а створювати, відроджувати. І найперше, що має бути зроблено – це приведення всіх стратегічно важливих угод та планів до спільного знаменника, який відповідатиме виключно інтересам держави. І авіація України – це саме та галузь, яка повинна бути першою серед стратегічних планів, а не отримувати увагу за залишковим принципом.