На ілюстрації до однієї з цих книжок – Ленін у вишиваних рушниках, наче народна ікона, якою іноді слугував – ніде правди діти – Тарас Шевченко. Утім, зміна ідеологічних векторів на офіційному рівні сьогодні вже не означає повернення до джерел в голові у людей. Оскільки дуже багато часу було покладено на те, щоб усе в тій голові перекинулося догори дриґом, про що сьогодні варто вкотре нагадати.
Василь Косів. Українська ідентичність у графічному дизайні 1945-1989 років. – К.: Родовід, 2019
Цей альбом – ілюстрована монографія відомого науковця – демонструє те, як національна традиція в мистецтві може або використовуватися офіційною ідеологією (що означає повну стагнацію на рівні агітації з пропагандою), або розвивати власне "українство" паралельно трендам вільного світу (органічно вписуючись в актуальну проблематику). Тож в альбомі розкриваються особливості зображення української ідентичності в графічному дизайні Радянської України та української діаспори 1945-1989 рр. І саме у такий спосіб на матеріалах українського радянського плакату й обкладинок періодичних видань діаспори, архівних документів та інтерв'ю з авторами з'ясовуються контексти появи творів, розшифровуються символи, які застосовувалися для репрезентації згаданого "українства" в мистецтві, розкриваються засоби творення образів України й українців, а також проводиться аналіз стилістики зображень, її зв'язок з дизайнерськими напрямами ХХ століття.
Сергій Єкельчик. Повсякденний сталінізм. Київ та кияни після Великої війни. – К.: Laurus, 2019
У книжці "Повсякденний сталінізм" запропоновано новий погляд на природу політичного життя за Сталіна як систему примусових масових ритуалів, які трималися не лише на загрозі репресій, а й завдяки глибокому проникненню у структури комунальної повсякденності. Книжка "Повсякденний сталінізм" вперше висвітлює багато цікавих сторінок історії міста, зокрема повоєнну відбудову Хрещатика, проведення виборів у сталінські часи та роль М. С. Хрущова у відновленні радянської системи у Києві. "Агітаторів зазвичай вербували із звичайних громадян, співробітників і сусідів їхніх підзвітних, тож у виборців встановлювалися з ними зв'язки, які поєднували особисте й політичне та перетворювали політичну залученість на обов'язок перед спільнотою, – пише автор у розділі "Комунальним вимір політики сталінізму". – Щоденне політичне життя доби сталінізму, громадську залученість, яка не зводилася до моделі держави як табору під надійною охороною, за аналогією з комунальною квартирою можна назвати "комунальним громадянством".
Ирина Потанина. Фуэте на Бурсацком спуске. – Х.: Фолио, 2018
До того часу, як у приміщенні театру, про який мова у цьому ретроромані, відбувся сумнозвісний "процес СВУ", залишалося не так вже й багато. Тож поки, за сюжетом, тут заплановано грандіозну прем’єру першого в Радянській Україні "справжнього радянського балету". "Со всех сторон столицы, нервно заслоняясь от снега или счастливо подставляя ему лицо, оживленно переговариваясь или тихонько нашептывая что-то нежное, толпой, парами или поодиночке почтенная публика пробиралась к Национальному театру оперы и балета. Долгожданная премьера должна была состояться при любой погоде". Утім, 1930-го року хмари скупчилися не лише в політиці, і довгоочікувана прем'єра затьмарюється вбивством. Розслідувати її випадає абсолютно випадковим людям: театральному критику, тендітній балерині, відрахованому з робітфаку студенту і юній бібліотекарці. Тож така строката команда волею авторки перетворюється на слідчу групу. При цьому навіть найменша помилка може коштувати кожному з них життя, а шансів дізнатися правду майже немає.
Сергій Оксеник. Вбивство п’яної піонерки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2018
Слідом за призабутою "Голою піонеркою" – гротескним романом Михайла Кононова, що побачив світ на початку нульових – вийшла українська версія "нашої відповіді" постмодерністському ставленню до радянської історії. І виявилося, що у даному випадку це аж ніяк не кепкування з минулого і не його фантасмагорична інтерпретація, а сповнений іронії та щемкої ностальгії детективний роман. По суті, у "Вбивстві п’яної піонерки" мова про подвійне розслідування злочину, яке ведуть і дорослі, і діти. За сюжетом, тихе село Варварка стає центром загадкових подій, сплетених у кримінальний клубок, який доведеться розплутувати героям роману. Але за злочином стоїть не лише людина, а ціла радянська система зразка 1950-х років, яка безнадійно загрузла в брехні. Хто ж залишається по-справжньому чесними, то це діти, приречені невпинно дорослішати в непростому, зрадливому світі дорослих.
Тимур і Олена Литовченки. Книга Зневіри. 1946—1953. – Х.: Фоліо, 2019
По завершенні Другої світової, яку дехто досі називає або Великою Вітчизняною, або виключно "війною з фашистською Німеччиною" (кудись подівши "мілітаристську Японію" з тогочасних гасел і боротьбу з комунізмом – з української історії) люди у цьому романі, як нагадує анотація, "почали відновлювати розорену країну й облаштовувати мирне життя, мріяти про щасливе майбутнє і створювати нові сім’ї". Утім, так само, як за довоєнного часу вищезгадані "викинуті" гасла – перемога комунізму в світовому масштабі – знову стають метою партії, яка вкотре втягує в свою політику поневолені народи Радянського союзу. Як саме здобуваються чергові перемоги, покликані виправдати і зміцнити комуністичні режими у країнах новоявленого "соцтабору", що потрібують неабияких коштів, і розповідає цей роман. І зокрема – на прикладі української історії, в якій згадані "перемоги" обернулося новим — післявоєнним — голодомором на селі, новою хвилею репресій, яка дала приплив свіжої робочої сили в ГУЛАГ, новим "рихтуванням" історії та людських доль. Тим часом протистояти черговій радянській окупації намагаються підпільники УПА, на яких нещадно полюють працівники держбезпеки.