Згадаймо, як все починалося – перефразовуючи "Машину часу", можемо запропонувати самим собі рефрен для перегляду кадрів з минулого. Якщо з пам’яттю не дуже, можна просто перечитати книжки, в яких "українське" ставало "сучасним", а застільні оповідки, похмільна маячня і спогади про буремну юність 90-х – несподіваною "літературою".
Сергій Жадан. Депеш Мод. – Х.: Фоліо
Мова у цій книжці про те, що було в житті кожного, хто починав у дев’яностих, коли реальність щоразу двоїлася, а то й троїлася не лише на ранок. І не тільки у харківського автора. Ось як, скажімо, починається його оповідь: "17 червня близько п’ятої дня Собака Павлов намагається спуститися в підземку. Він підходить до вертушки, йде просто на жінку в уніформі й дістає з кишені ветеранське посвідчення. Жінка в уніформі дивиться в посвідчення і читає: "Павлова Віра Наумівна". "Ну?" – питається". Здавалося б, суцільна метафізика, коли справжня Собака Павлова гуляє містом, і в тодішній прозі це траплялося не лише в Харкові, але й в Москві, звідки пішла така "інфернальна" мода. "Остановил швейцар ночного клуба "Асгард": – С собаками не пускаем. – Ослеп?! Не видишь: я с дамой. – С дамою – уэлкам. А собачку оставьте снаружи! Пусть подождет в машине или еще где… – А в рыло?", – писав тамтешній прозаїк Мєдвєдєв. Але ні, екзотика – не для нашого сумного брата, і Собка Павлов у цій книжці – лише персонаж зі студентським поганяйлом. Ну, як Спайкер і Собакка у повісті "Больше Бена" зі згаданих сусідських країв.
Аанатолій Дністровний. Пацики. – К.: Видавництво Жупанського
Свого часу цей роман став черговим літературним свідченням про буремний кінець епохи вісімдесятих і початок дев’яностих на руїнах помираючого "совка". Останні роки СРСР, епоха розпаду недобудованого комунізму, соціальні руїни "совкової" індустріалізації. На вулицях — банди тінейджерів зі спальних районів, де животіє люмпен-пролетаріат. Жива жаргонна мова, непричесана реальність, тонке розкриття психології підлітка, майже документальне відтворення далекого 1990-го року — все це закріпило за "Пациками" репутацію одного з найвідоміших соціологічних романів періоду Незалежності.
Павло Вольвач. Кляса. – Х.: Фоліо
Світ у прозовому дебюті запорізького поета з 90-х – нелітературний, нехудожній, неукраїнський, тому що він пояснює, з чого автор з’явився і постав: "з димних окраїн, околиць із стінами в розводах плісняви і натягнутими через вулицю, від вікна до вікна, шворками з мокрим ганчір’ям". Таким чином, маємо безпосередню реакцію на провінційну реальність – без вигадливих форм і перейманням складними сюжетними перипетіями. Донезалежна дійсність у закіптюженому Запоріжжі – це ще той ґрунт для виростання поета! "Від повсякчасних скнінь нутрощі пересихають і затягуються сухою кіркою", – описує автор безрадісне існування свого юного героя, стверджуючи, тим не менш, що "подій у Пашковому житті начебто багато, але на його життєвий статус вони якось і не впливають". Тож не "кров зухвала" у даному випадку українською говорить, а – малоросійське "тожеукраїнство" промовляє в головного героя, який все життя "сприймав свою мову і мову своїх батьків як щось потаємне": зневажливим ставленням до "середніх людей", гортанням "крадених книжок із штампом районної бібліотеки імені Шевченка", а також зачудуванням "незвичними" словами: "лямпа", "кляса"…
Артем Чех. Район "Д". – Чернівці : Меридіан Черновіц
Ще на початку 90-х автор сих рядків писав про децентралізацію і "клаптиковий" характер "незалежної" культури, тож саме так і сталося. Років за двадцять це зрозумілі навіть найрозумніші з наших авторів, які починали писати вглиб, про себе, а завершили вшир, про час і місце. Хтось одразу відреагував, як Жадан чи Вольвач, розповівши, як воно було в 90-х, хтось зробив з того цукерку, як Андрухович та Ірванець у своїх фантасмагоріях. Тепер ось навіть Чех, який писав про "пластмасові" міста, потім присвятив себе сільському життю, а нині згадав рідні "натуральні" Черкаси. Саме міфологічному простору одного з районів цього міста присвячений ций роман. А хіба не міфологія? Адже історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району, не гірше за епос про античних героїв. Локальна історія про звички і ритуали місцевих субкультур, яку має кожен з представників "незалежних" регіонів, наразі розквітає своїм чорнушним, молодим і через це привабливим цвітом.
Фоззи. Ели воду из-под крана. – Х.: Треант
Ця книжка музиканта гурту "Танок на Майдані Конго" – на дивно душевна і точна в деталях. Дрібні шахрайські афери, великі бандитські розбірки, постійні бодуни – ось джентльменський набір героїв цієї романтичної прози, написаної блатною харківською говіркою. Зрештою, цікаві історії в стилі раннього Іллі Стогова і пізнього Сергія Жадана. На стильну прозу а ля "Життя в борг" Ремарка, як хотілося б автору, явно не тягне, змахуючи часом лише на "Одеські оповідання" Бабеля. Ні, в цих "крутих" замальовках "домашнього" хлопчика, підкріплених епіграфами з Курта Воннегута і Стівена Кінга, все про життя. Про злу харківську долю, що стала візитною карткою не одного літературного покоління. Присутня й романтика, як в історії "Краща за всіх" – про роман старіючої французької кінозірки і нелегала з Харкова. Але ж ми знаємо, що справжнє життя в пеклі – воно не таке, еге ж?