Фото informator.lg.ua
У лютому 2015 психологами з Луганська за запитом адміністрації Перевальської школи-інтернату I – III ступеня була надана психологічна допомога жителям селищ Чорнухине, Центральний і Фащівка, які перебували в зоні бойових дій. Інтернат прийняв 165 людей, наймолодшій з яких було 3 місяці, а найстаршій – 86 років. Серед них – мати з п'ятьма неповнолітніми дітьми. Кожен з психологів мав досвід роботи з людьми різних вікових та соціальних категорій, різного профілю захворювань, але вперше надавав допомогу людям, що знаходяться в гострій психотравмуючій ситуації такого роду.
До теперішнього моменту про біженців ми чули тільки в міжнародних новинах. Завжди кадри документальної хроніки викликали гостре співчуття. У мирний час ми ніколи б не могли уявити, що зіткнемося з цією проблемою, і від статусу біженців багатьох українців буде відокремлювати дуже небагато. Після декількох годин індивідуальної та групової роботи, на якийсь момент, психологам здалося, що допомога потрібна вже їм...
За сухим стилем документальної хроніки стоїть дуже багато. Настільки багато, що це неможливо описати словами статті. Вузлуваті руки людей похилого віку, які стискали носовички і ховали негнучкі ноги в калошах під стільці. Прохання допомогти їм піднятися після консультації. Їх перша в житті консультація психолога... Слухаючи прості і нехитрі історії людей, які бігли в вогневому коридорі до темних силуетів машин, долаючи 5 км смертельного шляху і подумки вже попрощалися з життям, розумієш, наскільки безцінне і крихке людське життя.
Жителі вогненних селищ в більшості своїй прості трудівники, які віддали все своє життя роботі на шахтах і Чорнухинській птахофабриці. Нехитрі, прямі, звичайні чесні люди важкої праці. Не виїхавши в ще спокійний час, які вірили, що розмінною монетою страшної війни ніколи не стануть життя старих і дітей, які не мають засобів, можливостей і сил залишити нажите за довгі роки важкої праці, які вірили, що їхня земля і дім для них – найнадійніші тил і захист. Розповідаючи про ту дорогу життя, підтискають губи, замикаються в собі і говорять сухо, без сліз. Кажуть, немає сліз, треба б плакати, але не виходить. Гідна і спокійна старість вже не про них. Ховалися в зруйнованих будинках, йшли і падали, спираючись на палиці, затиснувши в руках вузлики з нехитрими пожитками. Навіть до психолога прийшли з паспортом.
Мені здавалося, що в їхньому віці дуже страшно бачити свій будинок зруйнованим. Але ніхто з тих, хто прийшов на консультацію не говорить про це. Згадують ненароком: так, немає скла, пробитий дах, вибиті вибуховою хвилею двері, відійшла стіна коридору... А зараз, напевно, і немає вже дому. Але не це страшно, страшніше сусідові, у якого осколком снаряда відрізало сліпій дружині ноги, яку він поховав прямо у воронці, або тій матері, чию вбиту дитину вони бачили по дорозі.
В один голос просили: нехай тільки перестануть стріляти. Після тижня в інтернаті вони як і раніше завмирали від різких звуків, а від тупоту дитячих ніг на другому поверсі присідали як від розриву снаряда. Звідкись "вилізли" хвороби, про які не згадували, поки тижнями сиділи в погребах. Стали боліти очі від різкого світла і тремтіти руки, чого не було раніше. І хочеться погасити світло, щоб не накликати біди на вікно, що світиться. Розповідають, як їли картоплю, яку варили прямо там же, в льохах, як відкривали банки з консервацією і боялися піднятися за водою. Як витратили всі свічки і все масло, щоб не сидіти в темряві під звуки розривів снарядів. Констатують без емоцій: їхали в кузові самоскида, разом з зеніткою, а навколо рвалися снаряди, але це було вже не страшно, бо вірили – врятовані.
У інтернат потрапила також матір з двома дітьми, яких вона вивезла під розриви снарядів на санках. Тиждень сиділи в погребі, вона вибиралася тільки закип'ятити води для дітей. Грілися втрьох на підлозі погреба під усіма ковдрами і, тісно притулившись один до одного, слухали все, що відбувалося нагорі. В черговий раз, вибравшись за водою, побачила людей, що біжать і зважилася рятувати дітей. Так, з санками і своїм безцінним вантажем – восьмирічним сином, який тримав на руках шестимісячного брата, – вона поступила в інтернат. Переживає про пелюшки, які залишила в зруйнованому будинку, і не встигла випрати. Гріються і відходять – душею і тілом після блокади без хліба і води, світла і тепла в своїх погребах. Живуть тільки сьогоднішнім днем, не загадуючи ні на день вперед.
Дивуються і замовкають, коли запитуєш у них, як вони думають жити далі. Для них все сьогоднішнє – це ще відлуння вчорашнього, вони і говорять про все в теперішньому часі, не розділяючи події на часові відрізки. Гаряче дякують усім, хто одягнув і взув їх, хто подумав за них про те, що їм потрібно. При нас привезли чергову партію допомоги з місцевої церкви. А як зворушує та кількість банок з домашньою консервацією, яку, не перестаючи, несуть їм люди з усієї округи...
Життя – найцінніше. Дорожче нього нічого не буває. І нам всім потрібно пам'ятати про це.