Під'їжджаючи до Дебальцеве, хочеться переконати себе, що все це поганий сон: і розбомблена автозаправка, і залишки згорілого танка, і дорога в ямах від снарядів. Але згадавши, як півгодини тому автомобіль мало не злетів зі підірваного моста біля Вуглегірська через те, що ми ловили ґав, оглядаючи невеселий краєвид, стає зрозуміло: переконати вже не вийде. Тут ще пахне лихом і гаром, дзвенять, обсипаючись, залишки шибок. Три тижні тому бойовики "ДНР" увійшли в Дебальцево, точніше, в те, що від нього залишилося – адже містечко, в якому до останнього перебували українські військовослужбовці, обстрілювалося з усіх видів зброї кілька тижнів поспіль. Більшості з тридцятитисячного населення Дебальцеве пощастило – вони встигли виїхати до початку пекла.
"СУХИЙ ЗАКОН" І ПІВБУХАНЦЯ. На в'їзді в Дебальцеве нас зустрічають бродячі собаки. Їх дуже багато. Зграя голів у десять наполегливо женеться за автомобілем, несамовито гавкаючи. "Та вони всі очманілі! – каже нам старенька, біля якої ми зупинилися запитати дорогу. – Після такої стрілянини у них у всіх мізки набакир. Бісяться, бо налякані сильно!". Пізніше ми дізнаємося, що нова "влада" бродячих собак вирішила відстрілювати – по-іншому боротися немає часу, бажання і грошей.
Фото: Г. Музашвілі
На вулиці Жовтневій – жодного цілого будинку. Ні стуку молотка, ні дзижчання бензопили. "Так світла ж немає!" – говорить дідусь, який проходить повз. В руках він веде велосипед. Це правильно – від дороги тут одна назва, і гробити на ньому єдино доступний засіб пересування дідусь не хоче. На велосипедах зараз їздять усі. Не те щоб жителі раптом вирішили вести здоровий спосіб життя – просто бензину немає. Бувалі двоколісні "Україна" і "Салюти" вийняті з сараїв і очищені від іржі; на них перевозять мішки зі скарбом і сумних дітей. "А з чого їм веселитися, коли ні школи, ні дитсадка, навіть їсти до пуття нічого? Ми два тижні в підвалі, вважай, жили. Онук мій десятирічний одними консервованими овочами харчувався, хліба не бачив, у нас картопля за щастя вважалася, а воду ділили на всіх", – говорить місцева жителька Олена Жигуленко. Вона йде в "адміністрацію" писати заяву на відновлення зруйнованого будинку і видачу соціальної карти. "Сказали, що кожен день виділяється по півхлібини на людину. У мене в сім'ї чотири людини – значить, отримаємо дві буханки. Для соціально незахищених видають десять пайків на місяць. Решта повинні укласти договір, після чого їх відправляють на роботи з благоустрою міста. Їжі не дадуть, якщо працездатні вдома будуть сидіти. Хлібозавод, сказали, ось-ось запустять", – на ходу каже Олена. На дверях "адміністрації" висить оголошення: в Дебальцеве введений сухий закон, помічені в нетверезому стані отримають 15 діб громадських робіт. "Було б кому пити!" – спересердя кидає жінка, яка проходить повз. Дійсно, переважна більшість дебальцевчан, які залишилися – старі та жінки з дітьми. Чоловіків, крім бойовиків, в місті немає.
Фото: Г. Музашвілі
"ЗВІЛЬНИЛИ ВІД ЖИТТЯ". У місті не працюють магазини – продавці з товарами сюди не поспішають. Хоча на вулиці ми побачили розкладний столик, а на ньому – сосиски, ковбаси, молоко в пакетах. "Це Росія нам допомагає!" – переконує дідусь, виблискуючи єдиним зубом у роті. Придивляємося: молоко від місцевого виробника, ковбаси явно теж не перетинали ніяких кордонів. На вагу золота – вода. У міськради, біля пам'ятника поставлений величезний пластиковий чан, від нього провели гнучкий шланг в якусь подобу рукомийника. Тут набирають воду в пляшки і банки, а заодно миють руки і щоки замурзаним дітям, які постійно труться поруч. "Ех, якби ще телефон зарядити!" – струшує у рукомийнику мокрі руки літня жінка. "Так ідіть у вокзал, там заряджають", – рекомендує їй сусідка.
Вокзал Дебальцеве – між іншим, пам'ятник архітектури – зяє дірою у даху. Все інше на місці, ціла навіть картина в будівлі: величезне полотно "Вокзал Дебальцеве наш", написане в 1947 році місцевим вчителем малювання Іваном Рижковим. Контактні мережі обірвані, під рейками і в намертво застиглих товарних вагонах, якщо вірити місцевим жителям, зберігаються тонни вибухівки. Хоча в стінці одного з "замінованих" вагонів стирчить корпус від "градини" – по ідеї, була б вибухівка, рвонуло б. Локомотивному депо дісталося більше – від обстрілів на один з потягів звалилася ціла секція бетонного перекриття. Робочі неспішно вигрібають сміття і незліченні уламки снарядів, електрики так само спокійно відновлюють електрику. "Вже живимо лікарню та дитячий садок", – поділився один з комунальників.
Фото: Г. Музашвілі
Поки жити в Дебальцеве не можна ніде. "Вони зруйнували наші будинки, а тепер зайшли і "звільнили" нас від усього – від води, світла, продуктів, від нормального життя!" – з гіркотою і пошепки кажуть мешканці майже повністю зруйнованого міста, яке колись було одним з найбільших залізничних вузлів України.