Життя в Донецьку паралізоване. Фото: соцмережі
Третій рік мешканці окупованих територій Донбасу позбавлені звичних і колись елементарних речей, не кажучи вже про мир і спокій. Місто залишилося без повітряного та залізничного сполучення, кількість автобусів для міжміських перевезень скоротилося в десятки разів, зате поїздка в сусіднє місто по іншу сторону лінії розмежування може зайняти дві доби. Пошта, банки, нормальний мобільний зв'язок, поліція і суди – все це стало важкодоступним. Сегодня.ua поцікавилася у донеччан, як їм живеться в таких умовах.
Звісно ж, в основному жителі окупованих територій говорили про те, що головне – повернення миру до Донбасу, а, мовляв, без банкоматів і посилок прожити, загалом, можна. Але, подумавши, погоджувалися: "влада" бойовиків відкинула регіон назад на кілька десятиліть, в яких не було мобільників, Інтернету і електронних гаманців.
"Почну з того, що ми втратили статус заможного регіону. У нас була промисловість, був розвиток, ми приймали єврочемпіонати і ось-ось повинні були добудувати багатостраждальне метро. Зараз головні заводи на окупованих територіях стоять, шахти затоплюються і пиляються на металобрухт, про метро мова взагалі не йде. У нас немає будівництва, розвитку інфраструктури, до нас не їдуть потяги і не летять літаки. І головне – що цього немає і в перспективі", – говорить донеччанин Костянтин Смирнов.
Донеччани зізнаються, що з тугою розглядають фотографії з колишнього життя. "В Інтернеті на очі потрапило фото автобуса № 136 Донецьк – Авдіївка. Я мало не розплакалася, коли пригадала, як раніше влітку ми часто каталися в Авдіївку на піщаний кар'єр, – зізналася донеччанка Ксенія Ляшенко. – Півгодини на автобусику з Критого ринку – і можна спокійно похлюпатися у водичці, позасмагати. А скільки разів їздили до друзів на дачу... Тепер це не просто для нас "закордон", але і лінія фронту, куди постійно летять снаряди".
Залишилися жителі Донецька і без нормального транспортного сполучення навіть в межах міста. Як і раніше, після 20-21-ї годин виїхати на околиці проблематично, викликати таксі – проблематично і дорого. А з настанням комендантської години про прогулянки по вулицях взагалі бажано забути.
Фото: соцмережі
"Мій друг живе в Пролетарському районі, а працює в центрі Донецька, в кафе. Він на пам'ять знає розклад усіх чергових автобусів і тролейбусів. Ближче до дев'ятої вечора, коли закінчується його зміна, йому вкрай складно виїхати додому – кілька разів доводилося ночувати на роботі . І навіть таксі не викликати – ніхто не поїде в комендантську годину", – поділився житель Донецька Ігор Константинов.
"Це більше схоже на знамениту гру, де "місто засинає – прокидається мафія", – розповідає донеччанин Олександр. – Комендантська година, звичайно ж, не діє на самих "ДНРівців". Раз у раз можна бачити, як по вулицях носяться дорогі іномарки, та й п'яненькі "ополченці" можуть хоч о третій ночі горланити пісні по дорозі додому. А ось простим людям вихід на вулицю – зась".
Листи "жителям республіки"
Фінансові зв'язки з іншими територіями Донецьк втратив в кінці 2014 року. В окупованих містах немає жодного банкомату, неможливо розплатитися платіжною карткою на касі супермаркету, відіслати або отримати грошовий переказ.
"У нас ходять карти "центробанку ДНР", їм можна розплачуватися в "віджатих" супермаркетах, але не у всіх. Та й то – якщо пощастить. Буквально сьогодні при мені касир хвилин 15 намагалася провести оплату по карті, а потім втомлено сказала: "З банком немає зв'язку. Кожен день одне і те ж". Довелося бабусі, якій нав'язали цю карту під виглядом пенсійної, йти додому за готівкою, щоб оплатити пляшку оцту і соняшникової олії", – поділилася спостереженнями Оксана Горич.
Втім, перевести в готівку банківську карту в Донецьку можна. Для цього треба знайти пункт переведення в готівку, тамтешній консультант проведе інтернет-операцію з переказу грошей з картки клієнта на свою і видасть готівку. "Можна навіть гривню зняти, за 4% від суми. Але ось зараз гривні у "обнальників" щось нема, тому вони підняли курс при переведенні в готівку рублів. Хочеш не хочеш, а довелося почати розбиратися в грошових системах, відсотках і курсах обміну, хоча воно мені ніколи не потрібно було", – поскаржився донеччанин В'ячеслав Барзах.
Фото: соцмережі
Залишився регіон і без поштового зв'язку. Донеччани та забули, коли востаннє отримували посилки або гроші у відділеннях зв'язку. "В "ДНР" створили свою пошту, яка працює тільки на окупованих територіях. Щоб через цю пошту отримати з Китаю або Європи, можна тільки мріяти. Зате можна написати лист "жителю республіки" – мені так на пошті сказали. Якому жителю якої республіки мені писати? Я бабусі в Харківську область завжди писав паперові листи, вона дуже любила отримувати від листоноші конвертик з листом, говорила, що в паперових листах завжди є частинка душі. А тепер я цього не можу зробити. Слава Богу, що хоч по телефону ще можу зателефонувати", – зазначив Віктор Сніжко.
Телефонний зв'язок теж не радує – останнім часом якість її далеко від нормального. Донеччани кажуть, що їм довелося звикати до шумів в трубці, тріску або гучній луні. "Так неприємно говорити і чути саму себе. Зате ми вивели правило: якщо я не можу додзвонитися батькам в Київський район, значить, там вже відключили мобільний зв'язок і чекай обстрілу. В минулому році це "правило" працювало на сто відсотків", – зазначила Тетяна Суркіна. Що ж стосується місцевого телефонного оператора, створеного бойовиками на потужностях захопленого українського оператора, то з ним все просто: стартових пакетів днем з вогнем не знайти, дзвонити можна тільки всередині мережі та іноді – в Росію. "У Седовому і Новоазовську – тільки цей оператор працює, українські йдуть в роумінг. Уявляєте, селище Сєдово на узбережжі Азовського моря – в роумінгу, закордон! Годі збагнути", – зазначає Руслан Караваєв.
"Війна показала, хто друг"
Але найбільш образливою і страшною втратою донеччани вважають рідних і друзів. Військові дії розбили найміцніші узи шлюбу, розвели братів по різні боки лінії розмежування, перетворили друзів на ворогів. "Дві сім'ї моїх знайомих розлучилися через розбіжності в ідеології. До сих пір ділять дитини, який не розуміє, а що, власне, сталося, – каже мешканка Донецька Анастасія Лепешко. – У чоловіка троє друзів пішли в "ополчення" – всі загинули під аеропортом ще в 2014-му. Хоча приходили до нас, розповідали натхненно, як запрацюють, як заживуть... Ми не знаємо навіть, де вони поховані".
Особливо сильно донеччани переживають втрати дружніх зв'язків з жителями підконтрольної частини України. "Війна показала, хто друг, а хто просто так. Були ті, хто дзвонив, обзивав "сепаром" і "ватником", вимагав не дзвонити ніколи – а були й ті, хто дзвонив з питанням: "Як вам допомогти виїхати?" Напівзнайомих люди пропонували свої квартири в різних куточках України, а ті, хто вважався ріднею, кричали нам в телефон, що ми вбивці і вони нас знати не хочуть. Я нікому ніколи не робила зла, тому гірко було це чути і розуміти, що цих родичів у мене вже, здається, немає", – розповіла Олена Дорошенко.