Сергій (ліворуч) не хоче показувати своє обличчя
Сергій з дружиною переїхав до Харкова з Севастополя після анексії Криму, а незабаром записався добровольцем.
Боєць пережив жахи під Іловайськом, його штурмову роту відправили туди 17 серпня. "Йшли ми, імовірно, на добу, а затрималися на тиждень. Прийшли з технікою, БМП. Разом з нами була дев'яносто третя бригада. Місто поділене на дві частини природним чином – балкою із залізничними коліями. Ми зайняли школу, яка знаходилася на височині. Нам поставили задачу – зайти в місто, зачистити його від росіян. Чому я так впевнений, що тоді з нами воювали не місцеві жителі? Та тому що ще по дорозі в місто, в прилеглому селі Грабське, ми бачили п'ять тіл убитих козаків, на одязі яких були нашивки "Всевелике військо Донське". А коли в місті взяли полонених, вони виявилися російськими омонівцями. Багажник однієї з машин, яку ми зупинили і перевірили, був забитий російськими пайками. В підбитому танку знайшли документи Володі з Іркутська, контрактника. Ми воювали не з "ДНРівцями", а з регулярною російською армією", – розповідає Сергій "Фактам".
Під час першої ж спроби подолати міст і зачистити місто, батальйон "Донбас" зазнав втрат. "Загинули троє найкращих хлопців, – похмуро продовжує Сергій і надовго замовкає, потім перераховує позивні цих бійців. – Вбито було командира взводу Шульца, командира розвідки Скіфа, бійця Посмішку, який посміхався у всіх життєвих ситуаціях... Тоді ж був поранений Семен Семенченко. Незабаром до нас в підкріплення підійшов батальйон "Херсон". Через кілька днів загинув його комбат. Будівлю, в якій ми перебували, постійно атакували. Здавалося, навідник сидів серед нас".
Через кілька днів постійних обстрілів і атак серед українців почався розлад. Не всі виявилися психологічно готові до такого напруження. "Осіб десять зібралися і поїхали, – каже Сергій. – Командири між собою стали обговорювати можливість і шляхи відходу. Але більшість хлопців готові були виконувати наказ і утримувати позицію до останнього, тому ми і залишилися. В День незалежності України, 24 серпня, дізналися, що на територію нашої країни зайшло ще багато російської техніки і військ, а 28-го ми отримали наказ відходити з Іловайська. Для цього утворили коридор. Колона розтягнулася не менше, аніж на кілометр. Підрозділи Міністерства оборони йшли першими, "Донбас" – вкінці. Вогонь по колоні відкрили, коли частина військ вже пройшла. Чесно кажучи, в той момент думав: це все...".
За словами бійця, багато хто загинув через те, що у вантажівках вибухали боєкомплекти. "З нами їхала одна машина під прапором Червоного Хреста, так її повністю розбомбили у мене на очах. А в ній перебували хлопці, які тільки прийшли на війну, ще жодного разу не були в бою. Скільки я сам бачив убитих, не можу сказати. Напевно, близько сотні. І було дуже багато поранених", – згадує Сергій.
Виїхавши з Іловайська, Сергій опинився в селі Червоносільське. "Крім нас чотирьох там було дуже багато поранених. Пам'ятаю, одному хлопцю пробиті груди закрили пакетом. У нього напевно виявилися пошкодженими легені, тому що при кожному видиху в рані виступала кров. Ми зустріли і інших хлопців з "Донбасу". Хтось із них говорив про якусь колону, яка йде нас рятувати. Але мало хто в це вірив. Незабаром до села під'їхали росіяни під білим прапором і почали кричати: "Здавайтеся! Не провокуйте!" осіб 30 відразу виїхали з ними. Решті вони дали час до шостої ранку. Тих, хто не здасться, пообіцяли стерти "Градами" з лиця землі", – згадує він.
Бійці бачили, як навколо села намотували круги російські танки. Щоб не збожеволіти від бездіяльності, почали збирати тіла загиблих. "Я сам бачив автобус і вантажівку, з яких люди не встигли вибратися і згоріли заживо... Там з попелу стирчали кістки хребта, тазу – такі білі, чисті...", – згадує Сергій.
Покинути село вдалося, обдуривши росіян. "Вранці ми виявили, що кілька десятків осіб з нами немає – вони пішли невеликими групками. Ми ж вчотирьох вирішили піти колоною з тими, хто захотів здатися, і біля підбитого танка зістрибнути в яр. Так і зробили. Там був якийсь струмок з очеретами, де ми дотемна і просиділи", – каже боєць.
Через дванадцять днів хлопці дійшли до Докучаєвська. Те, що місто контролюють наші, було зрозуміло з транспорту з українськими прапорами. Весь цей час дружина не знала, що з Сергієм, але вірила в краще. Зараз Сергій повернувся в зону АТО захищати рідну землю.