Поїздка на мирну територію перетворюється в пекло. Фото: Соцмережі
Виїхати з Донецька – схоже на пригоди. Ось уже кілька місяців, починаючи з кінця січня, як були введені перепустки через лінію розмежування між підконтрольними Україні територіями і так званим "ДНР" і "ЛНР". Люди, які в'їжджають і виїжджають з шахтарської столиці, не знають, чим їм обернеться подорож і які сюрпризи чекають на шляху. Журналісти "Сегодня" на собі відчули, наскільки це нелегкий шлях.
Кордон Луганської області і так званої "ЛНР" рішенням губернатора Геннадія Москаля закритий для автомобілів і автобусів. У Донецькій області ще пропускають пасажирів рейсових автобусів і легкових авто, але народ вже щосили мусує чутки: "Скоро закриють! Максимум дозволять проїхати на велосипеді!".
Тим не менш, в касах єдиного працюючого в Донецьку автовокзалу "Південний" квитки розлітаються, як гарячі пиріжки. У Маріуполь, Київ, Харків, Дніпропетровськ – та куди завгодно. Автобуси від'їжджають від платформ кожні п'ять хвилин. Популярні всі напрямки – вільних місць в автобусах немає. У деякі міста бажають виїхати стільки людей, що перевізники споряджають по два автобуси.
Фото: Соцмережі
Ми їхали саме на одному з таких автобусів. Утрамбувавши пасажирів і попередивши: "Стоячих не беремо!", водії рушили в дорогу. На блокпостах автобуси, котрі неспішно їхали вранці, не справили враження – на одному блокпосту бойовики махали рукою, мовляв, проїжджайте, на іншому – зайшли і ліниво оглянули пасажирів.
"Хоч базуку провозь!", – пожартував хтось. На нього злякано зацитькали.
Попереду показався контрольно-пропускний пункт і колона автобусів у черзі. На цьому "подорож" для кількох пасажирів закінчилася. "Значить, так, – водій встав у проході з серйозним виглядом. – У кого немає пропусків, той відразу може виходити і їхати назад у Донецьк. Ніякі довідки переселенців тут не діють".
Лаючись не зовсім друкованими словами, близько десятка пасажирів вийшли. Інші, опустивши очі, підтвердили, що пропуски "звичайно ж є". Наш автобус виявився 38-м за рахунком. Скільки належало чекати своєї черги на КПП, ніхто не знав. Попереду маячили біля автобусів такі ж неприкаяні пасажири. Хтось біг уперед і підсідав в автобуси і машини, які вже перетинали кордон, оплачуючи і цю поїздку.
Водії автобусів, що стояли в черзі, збилися в гурт і неспішно ділилися спогадами: "Я їй кажу: "Бабусю, ну не пропустять вас на кордоні без пропуску, а вона на коліна впала, плаче – от що робити?...", "Два дні тому два автобуси розвернули назад у Донецьк – у одного пасажира пропуску не виявилося. Так ті що з пропусками його ледь не розірвали...", "На Красноармійськ вчора жодного автобуса не пішло", "А у мене одна почала з прикордонниками сперечатися, доводити, так нас на дві штрафні години тут поставили, щоб менше сперечалися".
Так проходить година, друга, третя... У нашому автобусі літня жінка проговорилася, що спробує проїхати КПП з довідкою переселенця, без перепустки – в салоні спалахує буря. "Ви чули, що казав водій? Нас всіх розвернуть!", – в істериці кричить пані в окулярах і кучерями на голові. Літня в сльозах – "Я домовлюся, домовлюся з прикордонниками!" Автобус невблаганний: "Виходь!".
Ані туалетів, ані води, ані їжі тут немає – навколо чисте поле. Пасажири нишпорять у пошуках першого, розгортають захоплене з собою друге і третє. Єдина популярна розвага – ходити рахувати автобуси в черзі. "Ми вже п'ятнадцяті!", – радісно повідомляє хлопчисько років 12 батькам. Ті прикидають: години дві як мінімум ще чекати.
Фото: Соцмережі
Несподівано в повітрі лунає гучний свист. Люди застигають на місці, досвідченіші – пірнають між автобусами. "Міна... ні, снаряд", – перешіптуються навколо. Десь дуже далеко чути вибухи. Увечері ми дізнаємося, що бойовики обстріляли кілька навколишніх сіл. Біля КПП ми цього зробити не змогли – весь телефонний зв'язок "ліг" чи то через примхи операторів, чи то через невидимі глушилки військових, чи то з якоїсь іншої причини.
Прикордонники залишаються спокійними і ввічливими. Вони встигають і автобуси оглядати, і вести бесіду з десятком людей, які стовпилися біля КПП. "Ми чекаємо, коли нам видадуть наші перепустки, – каже чоловік. – Чотири місяці тому ми тут здали документи – і з тих пір суцільне нічого!". Прикордонники ходять в будочку і назад, приносять щасливчикам їхні номери в базі, а невезучим пропонують надіслати документи ще раз. Черга кипить обуренням. Поруч киплять ті, хто вирішив пройти кордон на "авось" – без перепустки, за довідкою переселенця і з незаперечним аргументом "Мені треба терміново!". З кожним таким "авосьником" ведуть окрему розмову. Може, дійсно, треба терміново – помер хтось або операція в лікарні призначена. Але всіх, хто йшов на авось, прикордонники розвернули – родичі виявилися живими, операцій не призначалося.
Майже через шість годин наш автобус під'їжджає до заповітного шлагбауму. "Востаннє кажу: хто без пропусків – на вихід!", – грізно попереджає водій. Дві жінки встають і виходять. Решта пасажирів щиро здивовані: провести шість годин, сидячи біля блокпоста, щоб потім вийти і повернутися в Донецьк?
Один чоловік чесно попереджає: пропуску у нього немає, але він "точно в базі, ось у мене номер". Прикордонник забирає паспорт і через кілька хвилин повертає – так, громадянин у базі числиться. Напівпорожній автобус продовжує рух.
"Що за люди? – дивується водій, не випускаючи кермо з рук. – Купити квитки за 200-300 гривень, поїхати навмання, доїхати до блокпоста за 30 кілометрів від Донецька і повернутися..." Ми не витримуємо: "А чому ж у касі автовокзалу не попереджають: без пропусків квитки не продамо?". Водій сумно посміхається: "Тому що всі хочуть заробити грошей. Господар рейсу, я, касир, менеджер... Якщо люди не розуміють свого ризику, то що ж, це не наша проблема, що їх не пропустили через кордон. Та й за законом касир не має права відмовити у продажу квитка, його не повинна хвилювати, є перепустка чи ні".
Ми мовчали, стомлені шестигодинною чергою. Попереду нас чекали ще шість годин їзди, в тому числі і по бездоріжжю. Глибоко-глибоко в пам'яті залишився спогад, що ще два роки тому ця дорога займала не більше трьох годин і ні про які кордони, перепустки і черги ніхто навіть не міг і подумати.