Донбас вже більше року живе без будь-якого залізничного сполучення. Новенький донецький вокзал, який був відкритий всього три роки тому, зараз пустує. З вагонів на рейках – тільки експонати музею залізниці, що представляють історичний, але вже ніяк не транспортний інтерес. Колія подекуди пошкоджена обстрілами, не перемовляються диспетчери, і гучномовець не вимагає проводжаючих звільнити вагони.
Втім, минулого тижня з Донецька були пущені дизель-поїзди за різними напрямками. Щоправда, потрапити на них можна тільки в міста підконтрольні бойовикам. Журналісти Сегодня.ua прокотилися з Донецька залізницею і констатували: у наявності безглуздий піар бойовиків заради картинки, а зовсім не блага населення.
Зі швидкістю самоката
Вивчивши розклад існуючих приміських поїздів, ми прийшли до висновку, що розклад їх складений дивно. Наприклад, електричка з Донецька в Іловайськ їде цілих 3:00, а до Ясинуватої і того більше – цілих чотири. При цьому Ясинувата знаходиться в 20 хвилинах їзди автобусом від Донецька і в 22 кілометрах, а Іловайськ – в 40 хвилинах і 50 кілометрах.
"Мало, може, для людей похилого віку, пенсіонерів цей дизель цілком підходить", – спробували ми знайти пояснення такому казусу. З тим і прибули на залізничний вокзал станції Донецьк.
Фото: С. Іванов
Миловидна касир страшенно здивувалася, коли ми попросили два квитки до Іловайська. "До Іловайська? – наче не вірячи, перепитала вона. – Три квитки? Ну, добре".
Квитки в порожньому залі приміського сполучення ми купили по 20 рублів, а за гривні вийшло б 9,90. На першій платформі нас зустріли співробітниці вокзалу, які тричі поцікавилися, чи купили ми квитки. Потягв не було, ми розглядали інших пасажирів. Четверо шляховиків в помаранчевих жилетах, літня пара і ми – ось і весь контингент. Ні пенсіонерів з торбами, ні студентів, які заощаджують на автобусах, нікого. Сама будівля вокзалу в результаті численних обстрілів вціліла, правда, скляний фасад сильно побитий осколками.
Майже безшумно підкрався блакитний дизельок в три вагони довжиною – старенький, але чистенький. Смітити нікому... Гучномовець урочисто оголосив відправлення – і поїзд рушив. Відразу стало зрозуміло, чому поїздка в Іловайськ займає 3 години. Більшість шляху дизель-поїзд проповз зі швидкістю близько 10 кілометрів на годину. Хоча інших поїздів не передбачалося, товарні склади теж не ганяють по рейках, як раніше.
Фото: С. Іванов
Красиво, але неприбутково
Шляховики – молоді хлопці до 30 років – грали в нарди, перекидаючись репліками про небувалу для кінця вересня спеку. Літня пара обговорювала засолку томата на зиму і покупку нового взуття "на холоди". Зійшлися на тому, що валянки були б до речі, але хто їх зараз виробляє, ті валянки...
Ні слова про війну, про обстріли та вибухи. Навіть відсутність проводів подекуди над залізницею навряд чи засмутило їх більше, ніж дорожнеча помідорів і відсутність валянок.
Станції Рутченково, Мандрикіне, Доля. На Долі шляховики зійшли і вирушили вздовж шляхів, помахуючи ящичками з інструментами, а поїзд рушив у зворотному напрямку. Виїхавши на розвилку, ми рушили в бік Іловайська паралельно знаменитій донецькій об'їзній дорозі.
Швидкість дизеля один раз розвинулася до 40 кілометрів на годину, як показав навігатор, після чого знову впала десь до швидкості триколісного велосипеда. Неспішно трюхикаючи між лісопосадками, ми силкувалися зрозуміти причини, по яких люди можуть скористатися цим засобом пересування. Ось приватний сектор, неушкоджені будиночки, сади, розорані "сотки". Ось на ганку сидить зарослий щетиною чоловік невизначеного віку і старанно точить пилку. На гуркіт поїзда в десяти метрах від нього чоловік не звертає ніякої уваги. Чи то звик, чи то нецікаво. Йому нікуди не треба їхати. Біля сусіднього будинку – старий "ланос", який довезе куди треба швидше, ніж наш небесно-блакитний дизельок. Ось покинуті будинки. Тут теж пасажиропотоку не буде.
Фото: С. Іванов
Знічев'я прикидаємо: у потязі їдуть від сили десять осіб, з яких кілька пільговиків з безкоштовним проїздом. Припустимо, п'ятеро заплатили за проїзд по 20 рублів. Разом, тригодинна подорож на дизельному поїзді принесе залізниці 100 рублів. При цьому поїзд ведуть два машиніста, десь ходить білетер – і всім їм треба платити зарплату. За кількість і вартість використаного дизельного палива ми боїмося навіть думати.
На під'їзді до Іловайська ми звернули увагу на величезну кількість копанок і кинутої (а також і працюючої) техніки – вантажівок, самоскидів, автокранів. І вугілля – цілі склади з вугіллям, готові до відправки в будь-яку хвилину і в будь-яку сторону, з мітками Південної залізниці. Судячи зі стану вагонів, тут вони давно – встигли підгнити і облізти.
Суцільне "навіщо"
На якомусь полустанку в вагон входять аж три людини. І, здається, що все як два роки тому: ще трохи – і підуть гуськом з вагона у вагон коробейники, продаючи газети, пластир, саджанці і китайські вафельні рушники.
Дівчата, які увійшли, виявляються робітницями залізниці, розмови у них – виключно за життя. Перспектив у "залізки" зараз вони не бачать "в упор". "У нас в Іловайську половина міста працювала на залізниці та в депо, а зараз нічого немає, після війни ніхто не збирається нічого відновлювати", – розповідає одна пасажирка, молода блондинка. Інша, постарше, згідно киває і відразу докірливо хитає головою.
Станція Іловайськ. Ми виходимо з дизельного поїзда, хрустячи суглобами, затерплими на жорстких дерев'яних сидіннях. Виявляється, в поїзді нас приїхало аж шість осіб! Перед нами – ціла і неушкоджена будівлю Іловайського вокзалу, про який бойовики наполегливо розповідали, що воно лежить в руїнах. Слідів ремонту не видно, значить, вокзал уцілів після торішніх боїв.
Фото: С. Іванов
Колись тут вирувало життя: Іловайськ був великою вузловою станцією, звідси потяги везли пасажирів в різних напрямках, найпопулярнішими з яких були Ростов і Кавказ. Тисячі людей тут ходили, бігли, втрачали і знаходили багаж, доводили прикордонникам свою благонадійність і шукали потрібний потяг, плутаючись у платформах і шляхах. Зараз тут чути тільки вітер і стукіт палички старого об сходинки моста над залізничними коліями.
Не змовляючись, ми пройшли двадцять метрів до автостанції і дізналися, що автобус до Донецька буде через півгодини. Віддавши по 50 рублів водієві ("Які каси, про що ви" – відповів водій на наш питальний погляд), через годину ми були в Донецьку. І тільки одна думка не давала нам спокою: навіщо все-таки пустили дизель в Іловайськ?