Історія Оксани Остапчук, вчительки образотворчого мистецтва з більш ніж 28-річним стажем із міста Кіровське Донецької області, надзвичайна. Її авторські ляльки завойовують нагороду за нагородою на виставках і конкурсах як в Україні, так і за її межами – в Голландії, Естонії, де вона брала участь від UAHA – Української асоціації ручної творчості. А сама Оксана говорить про свою роботу як джерело сил, які допомагають вистояти навіть у найскладніших ситуаціях, коли в лічені дні кардинально змінюється життя – і всі плани руйнуються. І це без найменшого перебільшення. Адже Оксана – одна з тих, хто змушений був залишити свій дім на непідконтрольній території, щоб почати все майже з чистого аркуша, в Україні.
Переїзд
Я ніколи не думала про те, щоб переїхати з Кіровська, хоча моя дочка вчилася, а після і працювала в столиці, сестра жила і живе під Києвом. Та мені досить було поїздок в гості – і я з радістю поверталася додому. До себе, до улюбленої роботи – я 28 років пропрацювала в школі викладачем образотворчого мистецтва. Сподівалася допрацювати до пенсії. Власне, залишалася в місті до останнього – головною причиною були мої батьки. Вже тоді вони були похилого віку – і залишити їх я ніяк не могла. Тоді вже гриміли обстріли, навіть вдень. Ми зустрічалися дуже рідко – в періоди затишшя. Було небезпечно виходити. В останні дні мобільний зв'язок зник. Але рішення виїхати я прийняла тільки після слів моєї сестри. Вона сказала, що там я нічого змінити не зможу, а дитина моя може залишитися сиротою. Мене немов холодною водою облили.
Я знайшла людей, які допомогли мені виїхати. Це було 12 вересня 2014 року. Їхала я з двома пакетами АТБ, собакою під пахвою і лялькою Ангел, яку після повезла на конкурс "Модна лялька" в Києві.
Я переїхала до сестри в Київську область.
Звичайно, далеко не все було рівно та спокійно. Був період дуже непростий – пов'язаний він з оформленням пенсії. На момент мого переїзду я вже могла піти на пенсію за вислугою років. І ось тут почалися питання і труднощі. Я прийшла в пенсійний фонд – виявилося, що в запису в моїй трудовій була помилка. Мені сказали, що у мене немає підтвердження того, що я працювала в своїй школі. Я писала в Київ, їздила і писала до Міністерства освіти листи, до речі, мені до цього дня ніхто не відповів на ті запити. Довелось просити маму, яка теж довгий час працювала бібліотекарем в школі – щоправда, в інший – допомогти на місці. Там вирішили питання з необхідними документами, прислали скани. Я ж весь цей час не могла отримати свої гроші – зароблену пенсію. Це був шок. Потім, звичайно, заборгованість виплатили, але цей непростий період треба було пережити.
Варто зауважити, що за весь цей час я жодного разу не зустріла негативного ставлення до себе на новому місці. Швидше навпаки – була підтримка, бажання допомогти з боку абсолютно різних людей – від сусідів до співробітників банку. Хоча, звичайно, побоювання щодо того, як зустрінуть на новому місці були.
Хобі – власна справа та ліки для душі
Ще в Кіровському – в далекому 2008-му – я побачила в передноворічному випуску однієї з ТВ-програм майстер-клас з виготовлення ляльок і... закохалася. Мене надихнуло те, що ведуча сказала, що цю техніку може освоїти будь-хто – немає ніяких обмежень, потрібно тільки бажання. Фактично рік я збирала і відкладала гроші на такий майстер-клас, пройшла навчання... І вже з 2010 року стала активно займатися ляльками, продовжуючи працювати в школі. Почалися перші виставки, міжнародні нагороди – і з захоплення ляльки перетворилися в власну невелику справу, яка мені дуже допомогла надалі.
Коли довелося переїхати, саме ляльки приносили хай не стабільний, але дохід. Траплялися і майже містичні історії. Уже в Києві, коли я їхала на виставку – везла свого Ангела на конкурс, в автобусі зустріла жінку, яка прямувала на той же захід, але не знала дорогу. Я провела. Ми розговорилися – вона виявилася переселенкою з Криму, людиною, яка опинилася в такій же ситуації. Потім вона виїхала з України, запропонувавши мені пожити в її квартирі. Ось так в черговий раз я отримала підтвердження того, що випадковості не випадкові. На тій виставці мій Ангел зайняв перше місце. Це був 2014 рік.
Творчість, яке лікує
Раніше моїм улюбленим місцем в Кіровському була моя школа – там я проводила весь свій вільний час. Зараз я практично живу в своїй майстерні – все-таки у пенсії є свої плюси. І наявність вільного часу один з них. Моя майстерня і ляльки – це те, що рятує мене, лікує, підтримує. І дає кошти до існування. Бо треба бути чесним – на пенсію прожити складно. Звичайно, такий дохід не стабільний – ти ніколи не можеш передбачити, продасться та чи інша лялька. Але творчість – це безцінне джерело сил. І надії.
До слова, у важкий період саме колеги-лялькарі зі всіх куточків України мене підтримували – хто як міг: дзвонили, надсилали гроші. І в такі моменти розумієш, що ти не залишився сам на сам з бідою, яка ось так непрохано увірвалася в твій будинок, що навколо люди, які готові тобі допомогти.