Одеситка Олена Манько ось уже вісім років займається бісероплетінням, хоча зовсім недавно її зовсім не вражали прикраси з дрібних намистин. У своєму захопленні одеситка, вчитель молодших класів, пройшла безліч стадій – від найпростіших дротових дерев до новорічних іграшок, крашанок та національних прикрас. "Сегодня" дізналася історію майстрині, яка, незважаючи на м'язову слабкість, знайшла в собі сили і без оглядки віддалася творчості.
"ДИТЯЧІ" ПРИКРАСИ. Ще до того, як захопитися бісероплетінням, наша героїня думала, що ніколи не одягне подібну прикрасу на себе, мовляв, якось це по-дитячому. А доля розпорядилася так, що створення біжутерії з бісеру стало її улюбленою справою. "Пропрацювавши в школі 12 років, я зрозуміла, що більше не можу продовжувати займатися з дітьми, читати диктанти, перевіряти зошити. М'язи стали слабшати, спочатку було важко очам, потім руки стали слабшати", – розповідає Олена. І зізнається: у неї досить рідкісна хвороба, через яку школу зрештою довелося залишити.
АРТ-ТЕРАПІЯ. Півтора року Олена просиділа вдома, лікарі не знали, що робити, а обговорити проблему було ні з ким, до появи інтернету: "Там я знайшла форум своїх "однобольців" – тоді нас було 20 осіб на колишній СРСР, а зараз, напевно, вже 2000. У мене з'явилися друзі, і я зрозуміла: люди якось з цим живуть! І руки стали проситися в роботу, і невролог знайшовся хороший – призначив лікування". На тому ж форумі одеситка познайомилася з мешканкою Запоріжжя, волонтером, яка привернула нашу героїню до рукоділля. "Вона дала мої контакти голові фонду, який допомагає хворим діткам, мені подзвонили і запропонували зайнятися арт-терапією", – каже Олена. І додає, що спершу вчила дітлахів робити фігурки з гіпсу, вироби, а з бісером зв'язалася випадково: "З нами працювала дівчина, яка вчила малят бісероплетінню, але вона завагітніла і запропонувала зайнятися цим мені. Я злякалася відразу, мовляв, нічого не вмію, але колега просто віддала мені свої матеріали, прислала пару відеоуроків і сказала: "Вчися!"
Зараз у списку виробів рукодільниці – безліч намист, кольє, сережок, кулонів, брошок, браслетів, косинок, ґерданів (українська національна прикраса), ларіатів (прикраса-поясок з двома вільними кінцями), крашанок і навіть новорічних іграшок. Улюбленого виробу – немає, але майстер зізнається, що з деякими сумно розлучатися. "Зазвичай я легко віддаю свої роботи, якщо бачу, що вони принесуть людині радість, але от нещодавно зробила гердан і навіть не встигла їм насолодитися – забрали на першій же виставці. Тепер хочу собі зробити дублікат", – сміється рукодільниця. І згадує, що особливо врізалася в пам'ять перша робота – гілка сакури. "Зараз мені соромно за ту сакуру, так як деревом це назвати складно", – скромно Олена. До речі, перший виріб, зроблений нею на замовлення, – два деревця, за які рукодільниця виручила 30 грн. Зараз в кожній новій роботі одеситка прагне досягти більшого. "Моя вітрина – це маки, красиві, об'ємні та червоні. Хоча я боялася почати створювати ці шедеври, вони здавалися такими складними", – зізнається Олена Манько.
НАЦІОНАЛЬНА ТЕМА. Два роки тому нашу майстриню буквально прорвало на національну тематику, яка зараз користується великою популярністю. "Я набралася умінь на безкоштовних онлайн-курсах, почала вважати схеми – це був прогрес", – згадує одеситка. А потім побачила гердани – і захотіла верстат для їх плетіння: "Просто дивилася і облизувалася. Перший верстат мені зробив тато, а потім вже з чоловіком підбирали відповідний". Своє заняття Олена вважає лише самоокупним хобі, охоче бере участь у виставках, які, найчастіше, обходяться недешево. "Людям такі прикраси подобаються, хоча, звичайно, як гарячі пиріжки їх не розкуповують. Та й у нас в Одесі ще ціни демократичні, на відміну від Сорочинського ярмарку", – каже майстер і додає, що біжутерію треба вміти носити: "А хто не вміє, як казала Коко Шанель, той носить золото!".