Рік тому українська армія звільнила Слов'янськ. Пал головний на той момент форпост сепаратистів. Однак багато питань навколо тієї операції зависли в повітрі. У річницю визволення міста відома телеведуча (ICTV) та медіаексперт Оксана Соколова вирішила розібратися в тому, чому все-таки частина бойовиків на чолі з Гиркиним тоді вийшла зі Слов'янська і чи можна було їх ліквідувати, не покалічивши при цьому сотні мирних жителів. Щоб знайти відповіді, Оксана Соколова вирушила до Слов'янська на особисту зустріч з начальником Генштабу генерал-полковником Віктором Муженком.
– Оксано, чия ідея була поїхати до Слов'янська разом з начальником Генштабу?
– Про інтерв'ю з Віктором Миколайовичем ми домовлялися ще в Києві, спілкувалися з прес-службою Генштабу, обговорювали можливі варіанти. Вже до зустрічі з ним я знала, що він – не кабінетний чиновник, все-таки командує армією. Я чула, що він регулярно їздить на передову, особисто командував багатьма боями. Звичайно, хотілося поспілкуватися з ним як мінімум на полігоні. На мій превеликий подив, він не тільки погодився, але і запропонував зустрітися безпосередньо в Слов'янську. Звичайно, я вхопилася за таку можливість. Розібрати ситуацію просто на місці, все побачити своїми очима. Загалом, зі знімальною групою "Фактів Тижня..." ми поїхали в Слов'янськ.
– У поїздці все пройшло, як планували?
– Наша зустріч в Слов'янську з генералом мало не зірвалася. Ми чекали Муженка кілька годин, але його все не було. Як потім з'ясувалося, того ж дня на передову приїхав Олександр Турчинов, причому абсолютно в іншу зону. Генерал поїхав з ним аж під Широкине. Словом, я майже втратила всяку надію, але вже під вечір несподівано прийшла смска, в якій нам призначили місце зустрічі. Просто на трасі, де рік тому був один з українських блокпостів.
Скажу чесно, летюча по дорозі колона з кількох "Спартанов" (нова українська броньована машина) з включеними фарами виглядала вражаюче. З машин висипали відразу осіб15 з автоматами, у польовому камуфляжі, в темних окулярах. Я і не відразу зрозуміла, хто з них начальник Генштабу. Віктора Миколайовича впізнала, тільки коли він зняв окуляри.
– Яке враження на вас справило спілкування з начальником Генштабу?
– Чесно кажучи, до цієї поїздки слово "генерал" у мене асоціювалося виключно зі словом "весільний". Тому я очікувала побачити швидше начальника, людину штабну, навколо якої всі бігають, віддають честь і стоять по стійці струнко. Але до свого подиву замість цього побачила бойового офіцера. Він не оточував себе якимись зовнішніми атрибутами, як багато високопоставлених чиновників, з якими я спілкувалася за останні кілька років.
Якийсь пихи я не помітила. Це, звичайно, підкупляло. Дізнавшись, що через затримку зустрічі ми запізнюємося на поїзд, Муженко легко запропонував групі залишитися. Мовляв, так викиньте ці квитки на потяг, завтра полетите вертольотом. І ми спокусилися на авантюру.
– Що саме вдалося побачити в поїздці?
– Разом з начальником Генштабу ми побували на блокпостах, де рік тому відбувалися ключові події. Там, де розташовувався штаб, і звідки пішла перша атака на Красний Лиман. Це селище неподалік Слов'янська. Власне з нього і почалася операція з узяття форпосту сепаратистів в кільце. Поїхали туди, де українські вояки розбили колону бронетехніки бойовиків. Ту, що в ніч на 5 липня намагалася прорватися з оточення. А також на розвилку, біля вулиці Аеродромна, звідки, власне і бігли бойовики. Виявилося, що це поле, затиснуте між двох трас. На трасах вже стояли українські блокпости, а ось в полях були грунтові дороги. Думаю, по них Гиркин і виводив своїх людей.
– Ви маєте на увазі колону бронетехніки, яка вийшла з міста разом з бойовиками?
– Ну, Віктор Муженко переконує, що ніякої єдиної колони бронетехніки не було. Він сказав мені, що авіація вела спостереження в ту ніч і бачила тільки розрізнені "купки" цивільних автомобілів. Я думаю, що серед них була і бронетехніка, але це було все упереміш із звичайними машинами. І ніхто не взяв на себе відповідальності застосовувати артилерію.
– Як, по-вашому, правильно тоді вчинили, давши бойовикам піти?
– Сьогодні непросто судити про те, правильно тоді вчинили чи ні. З одного боку, їм дали піти, і ми отримали те, що маємо в Донецьку. А з іншого – у мене просто холоне кров, коли в ефірі шанованого каналу я чую заяви типу: "Треба було наносити авіаудар в центр Слов'янська! Ось бомбанули б і не було б ніякого Гиркина більше". А мирні жителі Слов'янська? І чим ми тоді відрізнялися б від Путіна з його операціями "Норд-Ост" і Беслан? Тому ключове питання особисто для мене в тому, чи можна було не дати бойовикам піти, не покалічивши при цьому сотні мирних жителів? Складне, звичайно, питання. Подивившись все на місці, я для себе зробила такий висновок: єдина колона зі Слов'янська на Донецьк йшла навряд чи. Швидше за все, бойовики розрізнено відходили полями на Краматорськ. Вже потім організовувалися в групи і рухалися у бік Донецька. А ось чому їх не зустріли там, на підходах до міста? Це вже наступне питання. Чи були на те сили в української армії? Віктор Муженко сказав мені, що на момент боїв навколо Слов'янська українська оборона мала всього близько 2500 – 3000 бійців, реально здатних воювати. Зараз їх десятки тисяч.
– Що вас особливо вразило в тій поїздці?
– Багато чого. Наприклад, військові льотчики. Ми перелітали на вертольоті з одного аеродрому на інший, і це були, звичайно, маневри – вищий пілотаж. Для мене, з незвички, це були просто американські гірки. В цілях безпеки машина йшла дуже низько, буквально по верхівках дерев, а місцями і просто по землі.
Я навіть могла розгледіти квіточки картоплі на полях. Насправді, в цій війні професіоналізм наших пілотів зріс багаторазово. Вже потім, коли ми розмовляли з військовими, я зрозуміла, що рік тому одним з найбільших потрясінь для них були саме збиті українські вертольоти і літаки, загиблі льотчики.
– Як сьогодні живе Слов'янськ?
– Сьогоднішній Слов'янськ залишає суперечливе відчуття. Дуже чистенький залізничний вокзал, працюють новітні турнікети на виході – навіть у Києві поки вони просто стоять. Ями на дорогах залатані. Готель вразив в чомусь навіть європейським сервісом. І не скажеш, що рік тому тут була війна. І при цьому його околиця, та ж Семенівка, абсолютно розбита.
– Вас впізнавали на вулицях?
– На мій подив, так. До поїздки я думала, що українських каналів там не дивляться, але в першому ж магазині зрозуміла, що помилялася. Навпаки, дуже активно дивляться. Це було моє перше відкриття, а друге – стосувалося настроїв людей. От кажуть, що в Слов'янську жителі досі в більшості налаштовані антиукраїнськи. Я нічого подібного не побачила. Зовсім не почула агресії чи негативу на свою адресу. Звичайно, без критики української влади не обійшлося, але такі зауваження я вислуховую і в Києві. Навіть у нас тут жорсткіше все. У Слов'янську люди досі налякані. Це відчувається.
– Що вас особливо здивувало в Слов'янську?
– Коли ми їхали по глибоко вечірньому Слов'янську, я побачила, що в місті працюють літні кафе. Здавалося б, від штабу військової операції сюди якихось 15 хвилин їзди, від Донецька – 120 кілометрів, а столи на відкритих майданчиках накриті білими скатертинами, красиві дівчата п'ють шампанське, грає музика... І ось ця картинка літнього кафе чомусь вразила мене найбільше. Я зрозуміла, що Слов'янськ – місто, яке дуже хоче забути всі пережиті жахи і жити мирним життям.
– Вам було страшно?
– Перед самим відрядженням мене запитали в редакції: "А ти бронежилет брати будеш?" Я подумала: з одного боку, це, звичайно, зона конфлікту, і незрозуміло, на яку лінію ми поїдемо. Але з іншого, вирішила довіритися військовим. Звичайно, якась тривога спочатку була. Але рівно доти, поки ми не зустрілися з нашими бойовими офіцерами. Вони випромінювали якийсь спокій. Така, знаєте, абсолютна незворушність. Я дивилася на них, на хлопців у запорошених полях, з обвітреними, засмаглими обличчями, і ось якийсь черв'ячок гриз в душі: легко нам тут вважати їх прорахунки. Ми критикуємо, а вони воюють. Ось у цьому ключова різниця.