Переселенка задоволена життям у Львові. Фото: Т. Самотий
Сьогодні у Львівській області, за офіційними даними, перебувають більше 25 тисяч переселенців з Криму і Сходу України, і тільки близько дев'яти тисяч отримали офіційну реєстрацію. Ми розшукали одну з таких сімей з Донецька, щоб довідатися, як вони влаштувалися у Львові.
Як вдалося переїхати до Львова
Іра (ім'я змінено з метою безпеки героїні) розповідає, як переїхала з дочкою Поліною до Львова. Справа була на початку серпня. "Ми, як раз, повернулися з відпочинку з Одеси, а в місті вже повним ходом йшли бої. Так, 8 серпня, моя сім'я прийняла остаточне рішення виїхати. З переїздом допоміг банк, де я працюю. Саме мої співробітники запропонували рівноцінну керівну посаду у львівській філії", – розповідає жінка.
Колеги допомогли Ірі освоїтися в місті. "Ми зібралися без нічого, в Києві Поліна дуже плакала від невідомості, що нас чекає. Але вже на львівському вокзалі, о п'ятій ранку, нас зустріли машиною львівські колеги. Відразу допомогли підшукати квартиру, прийняли, як рідних, ми дуже легко тут адаптувалися. Взагалі, Львів прийняв нас добре, тут спокійні і дуже виховані люди. За квартиру допомагає платити банк, і в ній є все, що потрібно", – говорить вона.
За словами співрозмовниці, тікаючи від війни, в Донецьку довелося залишити все. "У самому центрі – квартира – "сталінка", площею в 70 квадратних метрів. Ми її самі заробили, всю душу вклали. Я працювала в центрі міста, поруч з офісом, в останні роки навіть забула що таке громадський транспорт. Школа Поліни – теж в десяти хвилинах ходьби. Тепер про це нагадує лише альбом з фотографіями, що ми встигли захопити", – згадує Іра.
За квартирою в Донецьку доглядають далекі родичі, адже, за словами жінки, з усього їхнього під'їзду в п'ять поверхів там залишилося жити три-чотири сім'ї. До останнього часу там залишався чоловік Іри, шахтар. Але йому теж довелося звільнитися, перебратися до Львова і тепер він намагається знайти тут роботу. Поліна, тим часом, перейшла в шостий клас 17 ЗОШ.
"Школу я знайшла випадково, просто зайшла в навчальний заклад, що за рогом мого офісу, запитала директора, а на мене так подивилися: "У вас російськомовна дитина? Приходьте, у нас російська школа". Я була приємно здивована. Поліна добре вчилася в Донецьку, і такі ж оцінки у неї тут. Ми нічого не втратили в плані навчання. Директор дуже демократичний, простий і людяний. Нас легко взяли в клас, хоча там вже було 33 дитини. Проблем у доньки немає. Уже з'явилися нові друзі", – ділиться наша співрозмовниця.
До місцевоъ влади Іра зверталася лише один раз, в листопаді, щоб стати на облік, як переселенці. "До цього я не зверталася, бо знаю, є люди, яким набагато гірше, ніж мені", – ділитися Іра.
"Хочу повернутися додому, це все наше життя"
При всіх позитивних моментах проживання у Львові, родина Іри дуже мріє повернутися додому, хоча досі пам'ятає всі жахи війни.
"Ви знаєте, це дуже страшно. Мої 70-річні батьки живуть в 60 км від Донецька, в Шахтарську, у них свій будинок і господарство. Вони не можуть змінити своє життя. Одну війну старі вже пережили. Мама пам'ятає, як у 41-році німці заходили в їх село Плужне, у Хмельницькій області, вона була дитиною, і зараз каже, що та війна була не такою страшною, як зараз. Тоді всіх дітей зібрали в одній хаті, дітей обклали подушками, німці двічі стрельнули – один снаряд впав у ставок, другий – біля якогось будинку, застрелили пару собак, і на цьому для села війна закінчилася. А зараз вони чують обстріли щодня. Вона не може спати і їсти, схудла до 50 кг, як дитина. Якось вони з батьком три дні просиділи в підвалі, ховаючись від обстрілів. Це гірше, ніж було в Сталінграді", – розповідає нам Іра.
Щоб проїхати до батьків, їм доводилося проїжджати до семи блокпостів "ДНР". На кожному зупиняли, переглядали документи і навіть фотки в телефоні. "Чоловік, проїжджаючи від Донецька до Запоріжжя, теж проїжджав блокпости, але українські. Вони нічим між собою не відрізняються – ті ж функції і ставлення до людей", – каже колишня мешканка Донецька.
"Коли бойовики в липні увійшли до Донецька, було дуже важко. Ми не можемо зрозуміти, як ця колона зі Слов'янська і Краматорська змогла окупувати наше місто. Адже це 130 км шляху і їм ніхто не перешкоджав. На машинах і автобусах їхали вони, їх дружини і діти. Вони обікрали всі тамтешні автопарки, "віджали" всі автобуси, і ніхто не зупинив. До приходу військових це було дуже мирне місто, але, потім в місті з'явився жах – люди з автоматами, у формі, ти проти них нічого не скажеш", – згадує жінка.
Зараз стріляють і ті, й інші. Якщо снаряд прилетів з одного боку, то обов'язково друга завдає "удару у відповідь". Найстрашніше, за словами Іри, чекати "відповідь". Адже бойовики розміщують свої установки навіть поруч з житловими будинками, і, невідомо, куди снаряд може впасти.
"У нас все розбите. І місцевим жителям вже нецікаво, хто саме стріляє. Там живуть за іншими законами: вижив чи ні. Періодично зникає світло, вода, виникають пожежі. Благо, ремонтники працюють, як герої, постійно реагують на всі ПП і підтримують місто в робочому стані", – каже наша знайома.
А коли в Донецьку стався вибух на хімічному заводі, то його відгомони були чутні навіть в Шахтарську. "Це було о 12.10, моя сестра виймала з печі пиріг і у неї зі стелі штукатурка посипалася. А всі ті, що залишалися в той час в Донецьку, думали, що впав саме будинок. У нас в офісі, як мені розповідали потім, з унітазу піднялася "хвилею" вода, а в кабінетах "підстрибувала", у стінах з'явилися тріщини", – ділитися Іра.
Чому так сталося?
На думку Іри, Донецьк завжди був аполітичним містом. "У Львові люди більш ідейні та політизовані, а там про політику думають в останню чергу, на першому плані питання про те, як заробити, вижити, витратити. Коли в лютому починалася "заваруха", і приїхало з Росії багато "туристів", ніхто не сприймали ці процеси всерйоз. Та купка – це не волевиявлення мільйонного міста. Підхльоснули настрої і анексія в Криму. Багато людей повелися на те, що "в Криму все стало добре", вони думали, що відразу прийде Росія, забере до себе і вирішить всі проблеми. Але ж ніяка структура не може прожити поза державою", – розмірковує наша співрозмовниця.
Референдум, за її словами, теж проводили, як пародію. "Виборчих дільниць було в п'ять разів менше, ніж зазвичай. Тому з'являлися черги – для "картинки". І – були по всіх містах. І тепер, якщо б Росія відкликала свої війська, то "ДНР" розсипалася б за тиждень. Там немає ідейних людей, в основному вони воюють за гроші і тільки заради наживи.
"Я завжди була за єдину Україну, як і моя родина, друзі, батьки. І там багато таких людей. Але зараз у людей основна ідея – припинити стрілянину. Вони доведені до відчаю. Живуть, щоб пережити ніч і вистояти день. Там ціна на хліб злетіла до 10 грн за буханець. Люди стоять за межею виживання. Там сиві діти, і вони повинні ходити в школу. Вони навіть не реагують на всі обстріли, чуючи по звуку найнебезпечніші. А наша донька, щоб відволікати нас від гуркоту снарядів, весь час говорила, що це на сусідньому будівництві робочі впускають бетонні блоки", – додала Іра.
Війна, на думку переселенки – це момент істини для Донбасу. Етнічні росіяни виїхали в Росію, українці – в Україні, а залишилися найбільш незахищені люди, у яких немає родичів і друзів, готових прийняти на мирній землі. "Навіть моя мама каже: а на кого я залишу будинок, свою собаку і цвинтар, де могили моїх батьків, ось куди мені їхати в такому віці?".