Фото: Поліна Мординська, "Сегодня"
Відомий ірландсько-американський поет, викладач Прінстонського університету США і лауреат Пулітцерівської премії розповів "Сегодня", про що пише вірші, про свою самоцензуру, конфлікти і про те, чому не мріє про Нобелівську премію.
- Як вам Одеса?
- Я вже бачив всі "обов'язкові" місця на кшталт Потьомкинських сходів і Оперного театру. Це гарне місто, і воно досі має оригінальну красу і шарм. Мене також цікавлять люди, які жили тут тисячі років тому, – греки, скіфи.
- Чи чули ви раніше про наш книжковий фестиваль або інші українські заходи, як-то Форум видавців у Львові або "Книжковий Арсенал" у Києві?
- Я був на багатьох фестивалях, але про ці поки не чув. В цьому немає нічого дивного, таких заходів багато по всьому світу. Мені дуже подобається можливість познайомитися з авторами, відчуваю себе дуже натхненним. Наприклад, мене дійсно надихнула зустріч з Андрієм Курковим (українським письменником. – Авт.). Мені подобається стиль, в якому він працює.
- Не страшно було їхати до країни, де йде озброєний конфлікт?
- Ні, мені не було страшно. По-перше, я з Північної Ірландії, а по-друге, збройний конфлікт не відбувається в усіх частинах України, включаючи Одесу, чи не так? На жаль, світ, в якому ми живемо, – це світ конфлікту, і він завжди таким був. Ми ніколи не буваємо далекі від хаосу і руйнування.
- Що в такі складні часи може або має зробити поет, щоб бути почутим?
- Я не вважаю, що ми можемо змусити людей слухати нас. У світі, де ми живемо, дуже багато галасу. Ми оточені такою величезною кількістю речей, і будь-якому голосу важко пробитися. Але мені хочеться вірити, що правда переможе, що вона буде превалювати врешті решт. Важливо бути вірним моменту і мові і бути акуратним з речами, якими б вони не були: від спроби описати малюнок на пінці кави до спроб змусити сильних світу цього слухати, представляючи їм вражаючі картини світу. Це завжди складно, особливо в наш час, коли, як я вже говорив, нас оточує так багато галасу.
- Тобто поетам слід просто працювати і чекати, коли на них звернуть увагу?
- Ні, такого я не казав. Сказав лише, що важко пробитися. Особливість поезії в тому, що більшість часу ми не приділяємо їй ніякої уваги, ми сподіваємося, що поети якось самі надаватимуть свої голоси. Але це двостороння вулиця, ми повинні йти їм назустріч.
- Як би ви описали свою працю для тих наших читачів, які поки з нею не знайомі?
- Я з Північної Ірландії, але живу в США близько 30 років. Тому вірші відображають моє життя не тільки в Ірландії, але і в Штатах. Мої вірші про все на світі: про стосунки, кохання, смерть, про всі вічні теми і про маленькі проблеми.
- Ви вважаєте себе ірландцем, американцем, громадянином світу?
- Скоріше, громадянином світу
- Виходить, у сучасному світі немає потреби шукати свої культурні корені?
- Я б так не казав. Гадаю, знати свої культурні корені важливо. Але їх відстоювання, взагалі, включає в себе заяви на кшталт "я б вважав за краще бути цим, ніж тим" і "те, чим є я, краще, ніж бути іншим". І звідси приходить проблема, свого роду трибалізм (політика, спрямована на виділення однієї етнічної групи і протиставлення її іншим національностям. – Авт.). Можливо, ми досі трохи "племінні".
- Трибалізм може бути наслідком пропаганди або фейкових новин, з якими зараз борються в журналістиці. Чи є схожа боротьба в поезії?
- Гадаю, є і були поети, які займалися пропагандою, але правда в поезії досить різноманітна. Хтось може знайти правду через фікцію. Фікція – означає щось вигадане, але вірш зазвичай і є вигадка. Але це не означає, що в них немає правди про те, що нас хвилює. Візьмемо, наприклад, "Подорожі Гуллівера". Очевидно, що це вигадка: світ крихітних людей, світ гігантів – ми відразу розуміємо, що це неправда. І все ж те, що він знаходить в цих вигаданих світах, схоже на правду. Але це не те ж саме, що говорити неправду про історичні факти.
- Література повністю вільна від самоцензури?
- Самоцензура – це велика проблема і найпідступніший вид цензури. Хтось іноді намагається не говорити того, що наше бачення може зачепити чиїсь почуття, що щось не політкоректне, що не відображає переважаючу ідею часу. Але ж можуть бути випадки, коли ти не згоден.
- Як тоді працювати в складні часи?
- Я гадаю, поетам слід продовжувати писати вірші, це їх головний обов'язок, за який вони несуть відповідальність. Так само, як обов'язок лікаря – стежити за станом його пацієнта. Але поети не несуть відповідальності за порятунок суспільства. Я знаю, деякі так кажуть, але чи є приклади поетів, які врятували суспільство?
- Повернемося до вашої творчості. Під час фестивалю ви сказали, що стали поетом, бо це легко. Це дійсно так?
- Скоріше, я гадав, що це виглядає просто, адже вірші короткі. Тільки тепер я розумію, наскільки це насправді складно, і проблема в тому, що робота стає все складнішою. Але я все ще цим займаюся. Вважаю, вже занадто пізно, щоб зупинитися. Досвід нічого не означає, він навіть може бути більшою проблемою, ніж все інше. У нього є свої особливості, але він не робить нічого кращого. І в цьому проблема: чим більше ви працюєте, тим більше падаєте до звичок, рутини. Це дуже важко – залишатися хорошим в будь-чому.
- Проте вашу працю цінують, ви лауреат стількох премій. Є амбіції отримати один раз і Нобелівську?
- Ніхто при здоровому глузді не замислюється про отримання Нобелівської премії. Це навіть не те, про що можна хоча б мріяти. Насправді справа не в преміях, а в спробах написати щось по-справжньому цікаве. І я припускаю, що якщо є хтось, хто це робить, то повинен бути і той, хто це прочитає. Ось і весь сенс.
- Але ж нагороди роблять людину популярнішою?
- У поетичному бізнесі дуже важко це визначити. Можливо, більшість людей починає читати вірші, які виграють призи, але я не впевнений, що це правда.
- Яке напуття ви могли б надати молодим українським поетам?
- Всі поети молоді, подивіться на мене. Всі поети новачки. Коли гадаєш, що ти вже не новачок, ти, ймовірно, вже мертвий.
Професор і поет Пол Малдун народився 20 червня 1951 року в Портадауні (Північна Ірландія). Став одним з почесних гостей XXII Міжнародного книжкового фестивалю "Зелена хвиля". Першу книгу поет опублікував у віці 21 року – після закінчення університету. Тоді ж влаштувався працювати продюсером місцевого підрозділу BBC, але в середині 1980-х залишив роботу і переїхав до США. Зараз живе в Нью-Йорку.
Опублікував 12 поетичних збірок, писав дитячі твори, тексти пісень та лібрето для опер. Отримав ряд почесних нагород, серед яких Пулітцерівська премія, премія Еліота, Королівська золота медаль за поезію і Шекспірівська премія. 10 років обіймав посаду поетичного редактора журналу The New Yorker.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як в Одесі відкрився наймасштабніший книжковий фестиваль "Зелена хвиля". Цього року його організатори вирішили змінити основну локацію, а серед зіркових гостей будуть лауреат Пулітцерівської премії, ірландський поет Пол Малдун з британським видавцем Баррі Каннінгемом, який першим надрукував роман "Гаррі Поттер і філософський камінь".