Автобус з охочими отримати пропуск. Фото: Соцмережі
Поїздки на блокпост з метою здати документи на отримання перепустки на контрольовані Україною території вже, вважай, стоять у розкладі рейсових автобусів з Південного автовокзалу Донецька. І це, не рахуючи численних приватних помічників, готових відвезти-привезти на найближчий блокпост ЗСУ людей, документи або людей з документами. Сегодня.иа побувала в одному з таких "пропускних турів" і констатувала факт: ініціатори ідеї з пропусками навряд чи передбачали, як обернеться їхня ініціатива.
Оголошене в ніч на неділю перемир'я і припинення вогню відразу ж зіграло злий жарт з приватними перевізниками у понеділок. "Всі, хто записався на рейс, відмовилися їхати. Мовляв, перемир'я, значить, пропуски скоро скасують, потрібно почекати, – нарікав у телефонній трубці постійний водій "пропускних турів". – Чотирьох осіб ми не повеземо, вже вибачте".
На Південному автовокзалі з від'їздом у бік блокпоста проблем немає. У місті вже знають: о 6-ій годині ранку з першої платформи йде спецрейс "Донецьк – Курахівський блокпост – Донецьк". Щоб ніхто не помилився у темряві, на лобовому склі картонка "Курахівський блокпост. Оформлення перепусток".
У маршрутний автобус входять пасажири. Їх надто багато, але вони згодні їхати навіть стоячи. Подумавши, водій змінює маршрутку на автобус. Всі пересідають у холодну, що пахне газом, "Тату". Водій включає пічку, яка виє на весь салон, і нещадно чадить. Поки пасажири пристосовуються до підвищеного вмісту СО2 в легенях, водій збирає по 70 гривень за поїздку туди і назад.
Пасажири – їх близько тридцяти осіб віком від 50 років і старше з втомленими о сьомій годині ранку обличчями. Нервові. "Понапридумували! Знущання!" Серед пасажирів з'являється активний громадянин років сорока. "Нічого-нічого! – заспокоює він. – Зараз приїдемо, віддамо документи, а потім хто-небудь на них візьме кредит або квартиру в іпотеку!".
Пасажири німіють від жаху і перспектив
Перша зупинка – блокпост бойовиків. Двері в автобус відчиняються, запускаючи морозяне повітря, ніхто не заходить. "Сьома ранку, ще сплять", – шепочуться пасажири. Другий блокпост – та ж картина. Третій блокпост – виїзд на високовольтну дорогу. Тут вже заходить людина в неосяжному камуфляжі.
"Куди їдемо?" – запитує поверх голів. Дійсно, запитання: куди можна їхати з вивіскою "Курахівський блокпост"? "На відпочинок до Ніцци", – читається єхидне в очах пасажирів, які сміливіші, інші навперебій починають пояснювати: Курахове, пропуск, документи "До побачення!" – перебиває бойовик, і автобус рухається далі.
Пасажири неголосно перемовляються: пропуски не видають нікому, хоча документи приймаються... Перепустку можна купити за 100, 200 або 500 гривень, а можна взагалі проїхати без неї... А нещодавно висадили цілий автобус – люди на попутках додому поверталися.
Накручуючи себе чим тільки можна, донеччани прибувають до Курахівського блокпоста. На вулиці близько десяти градусів морозу, гуляє донбаський степовий вітер, навколо, власне, степ і замерзлі поля. Дві труби, що димлять, Курахівської ТЕС вносять у пейзаж урбаністичні елементи. Неподалік від блокпоста – погнуті вишки ЛЕП, які нагадують про те, що нещодавно тут була війна.
З автобуса ніхто не хоче виходити
"Водію, а де бланки заяв? Ви обіцяли роздати!", – лунає чийсь владний голос. Жінка дивується: чому водій не роздав бланки, а дозволив собі піти. Бланки заяв на видачу пропуску знайшлися на торпеді. П'ятдесят бланків на тридцять пасажирів. Не вистачило.
"Товариші, ну дайте заднім пасажирам бланки! Не беріть по десять штук!", – волає літній чоловік. Марно. До нього приєднуються ще кілька дам передпенсійного віку. Водію, який повернувся, висувають претензії. "Ми сюди просто так покататися приїхали?".
З тридцяти осіб тільки п'ятеро здогадалися написати заяву вдома, скачавши з Інтернету зразок, знайти який не важко. Вони сидять, нудьгують і тихо ненавидять засапаних шукачів пропусків.
"А якою мовою писати?" – "Українською". – "А що писати? А куди писати? Писати "копія вірна" на всіх аркушах чи тільки на одному?", – запитання сипляться направо і наліво. Активний громадянин не витримує: "Люди, ну ви що, ніколи документи не заповнювали?!".
Головне запитання "Яка у мене причина для поїздок?". Його задають всі один одному і всі ж відповідають, хто на що здатний. Майже у всіх пасажирів – довідки переселенців. Тому домовляються писати "у зв'язку з необхідністю контролювати і підтримувати нерухомість на неконтрольованій території". Правда, документи, що підтверджують право володіння, були далеко не у всіх. "Ай, і так зійде!", – відмахуються пасажири.
Проходить півгодини, нарешті, всі розібралися, що куди писати. Віднести зібрані стопкою документи в будочку викликається пані в найтеплішому пуховику. До будочки бігти 200 метрів під крижаним вітром – ото задоволення. Кілька бравих чоловіків йдуть за нею, їм треба "поговорити, хто там приймає документи".
Повертаються притихлі. У пані розлетілися листочки, не вкладені в "файл", їй довелося побігати, позбирати неслухняні ксерокопії. Чоловіки засмучені – той, хто приймає документи, буде тут не раніше ніж через півгодини. Та й то, за словами солдатів, ніхто ні з ким розмовляти не буде – просто зберуть документи і відвезуть у Велику Новосілку. Розбиратися будуть зовсім інші люди, в інших чинах і званнях.
"У будці стіл, куди треба просто покласти документи, і все. Солдати сказали приїжджати за перепустками через три тижні. Або телефонувати. Але я знаю – ці телефони не відповідають. Так що доведеться знову їхати, дізнаватися, дадуть пропуск чи не дадуть", – розповідає пані в теплому пуховику.
Назад їдемо веселіше. На блокпостах вже виводять чоловіків молодше 60, жінкам, які повистрибували, бойовики пропонують вступити в жіночий батальйон. Пасажирки злякано заскакують назад в автобус. У салоні нестерпно смердить вихлопними газами. На щастя, з чоловічої половини автобуса нікого не забрали. "Буває, за списками перевіряють, і деяких чоловіків просто висаджують на блокпосту. Яка доля людей – я не знаю", – ділиться з нами одна з пасажирок.
Приїхавши на Південний, пасажири виходять чумні. "Ну, до зустрічі через три тижні. Може, пощастить", – прощаються один з одним незнайомі люди. Може, й пощастить.