Фото: архів
Є речі, які неможливо забути. Неможливо, навіть якщо дуже хочеться. Неможливо, навіть якщо намагатися себе змусити. Все одно не вийде.
Коли снаряд потрапив у будинок, де жила Віка, вона разом з молодшими була в кімнаті, а батьки на кухні. Артилерійський удар знищив рівно половину, туди, де була кухня. Де були мама і тато. А та, де була Віка, її сестричка і брат, дивом вціліла. Дівчинка кинулася до завалів, намагалася визволити батьків, допомогти їм, от тільки було вже надто пізно, вони були мертві. На похорон дітей не взяли, вони залишилися у тимчасовому притулку, звідки їх потім забрала тітка, рідна мамина сестра, але Віка сиділа і дивилася на годинник. Щоб запам'ятати час, коли поховали маму і тата.
Про годинник мені розповіла не Віка, – співробітниця реабілітаційного центру в Червоному Лимані, де дівчинка і ще з дюжину донбаських дітлахів знайшли притулок про час бойових дій влітку. Віка взагалі не балакуча. Тиха, худенька дівчинка, навіть занадто худенька для своїх 11 років, з дивно дорослим поглядом. Настільки дорослим, що мимоволі здригаєшся. І не можеш забути. Навіть якщо намагатися.
Таких, як Віка з Красного Лиману, як Надя з Донецька, яка малювала для нас в приазовському пансіонаті свій залишений будинок і цілком серйозно, теж неймовірно по-дорослому запитують, чому люди вбивають інших людей на війні, – десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч. Дітей і дорослих, які опинилися один на один зі страшною бідою.
Матеріальну сторону цієї біди ще можна оцінити, підрахувати в гривнях і доларах збитку, в квадратних метрах руйнувань, в тоннах переданої допомоги, але що робити з пораненими душами, як усвідомити цей збиток, як подолати його величезні, на десятки років, наслідки – серйозне питання.
Війна, смерть, втрата, голод – ті речі, які ніколи не стирає з людської пам'яті. Коли померла моя прабабуся, яка пройшла Велику Вітчизняну, що зробила хорошу, за радянськими мірками, кар'єру і виховала дітей, онуків і правнуків, її дочка, розбирала квартиру – добротну, більшу, в будинку сталінської споруди, – виявила декілька, в половину людського зросту, величезних мішків з сухарями. Ні, родина не бідувала, навпаки, на її хлібосольні застілля у свята збиралася вся рідня, от тільки пам'ять про біду і війні залишилася з нею назавжди. Прабабуся ніколи, до речі, про це не говорила. Люди, що пережили саме пекло війни, взагалі рідко бувають балакучі, багатотомні мемуари – доля командирів.
Тому допомогти жителям Донецької та Луганської областей подолати, точніше, навчитися жити з досвідом всієї тієї остраху, яку вони побачили і, на превеликий жаль, побачитися ще, – одна з найважливіших зараз завдань для всього українського суспільства. Якщо вже на те пішло, це і є та сама спроба почути голос Донбасу, про який твердять всі кому не лінь по обидві сторони фронту. Почути і прислухатися. Почути і допомогти.
Саме тому з сьогоднішнього дня Гуманітарний штаб Рината Ахметова починає набір в групу підготовки психологів, які зможуть працювати з людьми – і дітьми, і дорослими, що пережили війну. Навчання, яке, до речі, є абсолютно безкоштовним, і яке проходитиме в Києві та Маріуполі, триватиме з грудня цього року по травень 2015-го. Окрім лекцій та семінарів слухачі зможуть в рамках практики безпосередньо працювати з вимушеними переселенцями.
У тому числі, і з дітьми. До речі, саме роботі з ними в Гуманітарному штабі обіцяють приділити особливу увагу: серед педагогів, які будуть проводити навчання – і дитячий психіатр, психотерапевт, директор Інституту психологічного здоров'я УКУ Олег Романчук, і Олександр Венгер – знаменитий російський дитячий психолог, доктор психологічних наук, професор кафедри психології Міжнародного університету "Дубна", який, серед іншого, працював зі школярами після страшної трагедії в Беслані в 2004 році.
Допомогти пережити війну маленьким українцям особливо важливо. Дивлячись на те, що відбувається на Донбасі частенько приходять на думку слова Мюллера – кіношного, з фільму Ліознової, про те, що ті, хто старший не пробачать бомбардувань і голоду, а ось ті, хто зараз ще нічого не розуміє – будуть вважати нацистів легендою. Не розбираються в тонкощах пропаганди, в брехні з телеекранів, в пишномовних заявах політиків і їх підкилимних інтригах маленькі люди можуть вирости зі глухий, прихованою образою, з якою через 15-20 років уже нічого не зробиш. А значить, війна не закінчиться.
Тому намагатися говорити, розуміти, допомагати потрібно вже зараз. Молодих і вже досвідчених психологів, які готові – буквально – почути Донбас шукають тут.