Фото: reporter.dn.ua
Не від хорошого життя в Донецьк і інші окуповані міста сходу України повертаються переселенці, які покинули свої будинки в розпал бойових дій. В окупацію їх женуть, в першу чергу, економічні причини – неможливість працевлаштуватися на підконтрольних територіях, проблеми з виплатою пенсій та допомог, з орендою житла.
Іноді не дає спокійно жити ставлення деяких оточуючих, які бачать буквально у всіх донеччани прихованих бойовиків. І звичайно – ностальгія і любов до рідних місць, адже багатьом важко забути що потопають у зелені терикони на горизонті, гру сонячних відблисків на воді Кальміусу і звук гудка-"будильника" на Донецькому металургійному заводі.
Однак, заощадивши на винайманні житла, колишні переселенці, а нині – поверненці, зіткнулися з іншими неприємностями, набагато вагомішими.
Був магазин – а зараз дешева "наливайка"
"Ми повернулися з Сум, куди поїхали в 2015 році. Там у нас була знімна однокімнатна квартира, за яку ми платили 3500 гривень, одна робота на двох – дружина довго не могла влаштуватися за фахом, велика комуналка. Загалом, було важко, дуже важко. Поживши там, вирішили приїхати в Донецьк – а раптом тут все не так сумно, як нам розповідали. Ми з літа в Донецьку і до сих пір не можемо прийти в себе, – розповів веб-дизайнер Андрій. – Наше місто убите в прямому і переносному сенсі, це не той Донецьк, який ми знали. Люди реально жебраки, старі ледве виживають. Товари непомірно дорогі. Але найголовніше – ніхто нікому не допомагає. Всі напружені, злі, розмови тільки про брак грошей. Загалом, не дуже ми виграли від повернення".
Для Світлани Горбенко шоком стала неймовірна кількість комісійних магазинів в окупованих містах.
"Відчуття, що всі знесли туди свої гардероби в надії отримати виручку, – каже жінка. – Я жила в декількох містах в підконтрольній частині України, так всюди було досить багато секонд-хендів, але не на кожному ж кутку і по поганим цінами! Ще стало дуже багато "наливайок": дешевих кафешок, де наливають по 50 грам стражденним під огірочок. Там жахливий запах і жахливі люди! І найприкріше, що вчора ще на цьому місці був продуктовий або магазин одягу, а сьогодні – вже "наливайка". А ще вразило, скільки ж стало магазинів камуфляжу, це просто незбагненно!"
Житель Київського району Олександр каже, що повернувся тільки для того, щоб виставити квартиру на продаж.
"Увечері я дивлюся в темні вікна квартир, де люди не живуть вже 3-4 роки, і мене просто жах бере. Особливо шкода людей похилого віку, інвалідів, одиноких, які там по сусідству живуть. Хто їм допоможе? Раніше хоч сусіди були, а зараз нікого", – міркує донеччанин.
"Хоч лягай та помирай"
Багато внутрішні переселенці вже чітко знають, що не повернуться до Донецька, Макіївки, Горлівки та інших непідконтрольних міст. При цьому їх, які втратили житло, роботу, впевненість у завтрашньому дні, труднощі на новому місці не лякають.
"Ми переїхали в село під Маріуполем, до рідні, яка поступилася нам половиною приватного будинку. З перших днів ставлення до нас було цілком нормальним, нам все допомагали, – розповіла мама двох 3-річних сестричок-двійнят Аліна Воронцова. – Ми отримували постійно допомогу від різних благодійних організацій: медикаменти від якоїсь іноземної організації, не пам'ятаю назву, і від Ріната Ахметова продуктові набори на дітей і на бабусю. Діти вже підросли, а бабуся отримує пакети, там багато потрібних продуктів".
До слова, ті з переселенців, хто отримував якусь допомогу на контрольованих територіях, здивовані тим, що у фронтовому Донецьку в цьому плані справи йдуть погано. Разові акції по роздачі крупи навряд чи можна назвати системною масштабною гуманітарною допомогою.
"У Донецьку заборонили всім роздавати гуманітарку. Тільки "наближені" можуть підкинути щось із "засіків Батьківщини" до свята. А так, як було раніше – такого вже немає, всіх благодійників мало не під загрозою розстрілу видворили, – поділився пенсіонер Юрій Якович Солонін. – З "того боку", кажуть, багато допомагають досі, привозять людям допомогу. А в Донецьку хоч лягай і помирай".
Радість від рідних териконів впевнено поступається місцем розгубленості і порожнечі в душах тих, хто повертається. Їх мрії на хоч якусь стабільність остаточно руйнуються.
"Залишатися тут – значить, приректи своїх дітей на якесь незрозуміле існування. Коли нікому немає діла до того, що навколо страждають люди, то і жити поруч з такими не хочеться, як не прикро це звучить. І я не себе маю на увазі – а всіх, хто за час цієї війни втратив якщо не все, то багато що", – каже Юлія Соловйова, тепер уже остаточна переселенка на захід України.