Жінка. Фото: waralbum.ru
У Наталі Позгіної з міста Єнакієве Донецької області четверо дітей, молодшому з яких, Олександру, всього півроку. Обстріли її рідного міста почалися в кінці липня. Як раз в цей час жінка була вагітна і чекала появи на світ четвертої дитини. Свою історію вимушена переселенка, яка зараз живе в Запоріжжі, розповіла Сегодня.UA.
"Наприкінці липня почалися обстріли нашого міста, околиць, якраз там, де я живу. А коли я потрапила в лікарню – вже поруч шарахатися так, що і скла деренчали", – згадує Наталя.
Через деякий час після операції із застосуванням кесаревого розтину жінку з дитиною евакуювали в підвал лікарні.
"Під час операції вибухи були чутні зовсім поруч, снаряди падали так, що деренчало все на світі, з одного боку лікарні навіть шибки повилітали. Мене опустили в підвал відразу ж після операції, ми там провели три години, тому що снаряди вибухали поруч з лікарнею", – каже жінка.
Але на цьому кошмар для Наталі не закінчився, повернення додому стало ще більшим випробуванням.
"Коли я після пологів потрапила додому, у нас селище обстрілювали. Я три доби просиділа на вулиці, такого остраху я не бачила взагалі ніколи. Снаряди розривалися зовсім поруч, за три доби було кілька перерв в обстрілі. Спали в одязі, щоб швидко зіскочити з ліжка і вибігти – моторошно було, звичайно", – розповідає Наталя.
З міста жінка вибиралася за підтримки знайомого, у якого знайшлося місце в машині.
"Хлопець, який нас підвіз, їхав зі своєю матір'ю. Випадково вийшло, що він зміг нас узяти. Він допоміг виїхати в Маріуполь, потім ще дав 200 грн. На дорогу далі", – розповідає Наталя.
З Маріуполя Наталія попрямувала до Запоріжжя, де її вже чекали бабуся, троє дітей і молодша сестра.
"У Запоріжжі ми через інтернет знайшли волонтерів, які пропонували прийняти переселенців. Перший раз, коли ми з ними зателефонували, вони, звичайно, спочатку жахнулися, коли дізналися, що буде їхати бабуся, сестра і троє дітей, плюс ще потім я приїду з маленьким дитиною – сім чоловік. Але потім передзвонили, кажуть, поки тепло, приїжджайте, а там з житлом допоможемо визначитися. Це в самому Запоріжжі – Великий Луг", – каже Наталя.
Волонтери із Запоріжжя, у яких спочатку зупинилася сім'я, доглядають за бабусею, як за рідну.
"Бабуся у мене інвалід, 80 років, вони її там годують, поять, в лікарню возять, якщо треба. Ліки купують, чистенько, сухо і добре. Ми тут поруч живемо – в 20 хвилинах ходьби один від одного. Коли треба, вона ко мене в гості ходить, я до них", – розповідає жінка.
Пізніше до Наталі приїхала сестра з Вуглегірська і дві сім'ї об'єдналися для того, щоб знімати власне житло.
"Зараз ми розділилися: бабуся залишилася у старих господарів, які спочатку нас прийняли. А в листопаді до мене приїхала двоюрідна сестра теж з чотирма дітьми. І ми на двох знімаємо частину будинку. Тому нас зараз живе 11 осіб на одну кімнату, кухню і коридор. Двоє дорослих і дев'ятеро дітей. Тісно – один на одному. Діти ходять до школи, у садочок ходять", – каже Наталя.
Незважаючи на складні побутові умови, сім'ям подобається в Запоріжжі.
"Дітям все подобається, ніхто ні кого не ображає, і вчителі коректні. Запоріжжя – гарне місто і люди тут хороші. Катя ще в декреті. Поки не виходить влаштуватися на роботу – діти маленькі, тому ми зайняті хатніми справами, спілкуванням з фондами", – розповідає мешканка Єнакієвого.
Велику допомогу надають благодійні фонди.
"Якщо не побігаєш по фондах, не буде що їсти. Дуже багато фондів надають допомогу. Багато зарубіжних, а з українських велику допомогу нам надає Фонд Ріната Ахметова", – розповідає жінка.
У Єнакієвому у Наталі залишається мама, яка не може виїхати.
"У мами там і господарство і корови. Скажімо так, домашня тварина. Корови, собаки. Плюс дім мій і квартира. Потрібно комусь доглядати. Вона й каже, як би там не було, це мій дім, і я не можу його кинути", – каже жінка.
Повертатися ж в місто Наталія поки не планує, хоча бажання є.
"Звичайно, повертатися хочемо. Але у сестри, наприклад, розбитий будинок. Якщо можливе відновлення, то, можливо, повернеться. А якщо неможливе відновлення, то, звичайно, залишиться в Запоріжжі. Але як би добре не було в гостях, додому завжди хочеться. Але як тільки всі стихне, ми обов'язково з'їздимо у гості, а визначатися, де жити будемо тоді, коли все налагодитися", – розповідає Наталя.