Фото: pixabay.com
Напередодні 8 Березня Донецьк традиційно пожвавлюється, проте далеко не всі зможуть відчути жіноче свято. Як кажуть самі донеччанки, життя в окупації не має відношення до щирих і безтурботних веселощів. За останні чотири роки жінкам Донецька дісталося не менше тягот, ніж чоловікам.
"Зникло відчуття свята як такого. У нас взагалі кожен день щось святкується – недавно відзначали якийсь день звільнення Болгарії, в лютому – чергову річницю Донецько-Криворізької республіки, яка проіснувала рік і було це сто років тому. Залишилося відзначити день взяття Бастилії, – сумно каже мешканка міста Тетяна Левченко. – Мало не щодня щось відзначають, якісь свята вишукують в календарі... Я ось зрозуміла, що веселитися стало важкувато, і подруги говорять те ж саме. Не хочеться розважатися, сміятися, танцювати до упаду. Війна позначилася..."
Багатьом жителям окупованих міст здаються дивними веселощі під гуркіт снарядів, вечірка – до комендантської години, прогулянки в центрі міста – до восьми годин вечора максимум, інакше не виїхати на околиці громадським транспортом. У будь-який момент веселощі може бути перервано перевіркою документів, та й просто присутність людей в камуфляжі здатна вбити всі веселощі.
Фото: Гліб Широков
"Нічні клуби закриваються о десятій годині, як і інші кафе-ресторани. Можна тусити в ресторанах при готелях і ночувати там в номерах, але це "задоволення" коштує недешево – середній номер коштує близько 2000 рублів (920 грн), – розповідає донеччанин Максим . – Приблизно як пара середньомісячних зарплат. Тому "засідають" там не прості люди, а "міністри" та військові в чинах".
Донеччанки, які живуть на околицях міста, що є сусідами з лінією фронту, також не уявляють, як можна веселитися, якщо в парі кілометрів від дому – війна. За майже чотири роки військових дій новоспечена "влада" не спромоглася зробити навіть поверхневий ремонт постраждалих від обстрілів будівель. Дірки в стінах і загальне запустіння не дають приводів для радості.
Непрацюючі підприємства і відсутність перспектив не додають оптимізму. Жінки в силу свого характеру переживають все це набагато гостріше і глибше. У багатьох сім'ях працюють тільки жінки. Чоловікам важко знайти нормальну роботу, доводиться або задовольнятися злиденною зарплатою, або їхати на заробітки.
"Кілька моїх знайомих, які з трепетом чекали "ДНР", вже батрачать на будівництвах в Московській області, тому що ні в Донецьку, ні в Макіївці немає роботи. За тими мірками отримують трохи, за нашими – пристойно. Коли приїжджають провідати родину, я задаю їм одне і те саме питання: "Навіщо треба було приводити війну в рідне місто, якщо можна було просто виїхати і працювати, якщо так закортіло?" Ніхто ще виразно не відповів, – поділився житель Макіївки Юрій Горяни. – Дружини їх залишилися одні, самі тягнуть дітей, навіть самих крихітних, адже допомоги від чоловіків чекати не приходиться. Мені здається, це вже не зовсім повноцінні сім'ї. Якщо раніше молодим мамам допомагали, наприклад, навіть під час війни вони отримували для малюків всякі кашки і пюрешки в гуманітаркпх фонду Ріната Ахметова, то зараз і цього немає. Кажуть, десь дають російські м'ясні консерви для дітей, але вже розповіли, що коли впав шматочок цього пюре на підлогу і до нього підбігла кішка – вона не стала його їсти, а фиркнула і відвернулася.... Питання – з чого ці консерви?"
Фото: Гліб Широков
Прості жіночі радості для дончанок стають такими, що все більш розчаровують. Перше – ціни. Косметика, одяг, взуття коштують набагато дорожче, ніж на підконтрольних територіях і навіть дорожче, ніж в Росії. Дешеві вироби не витримують навіть одного сезону.
"Відчуття, що нам сюди присилають якийсь брак. Все неякісне, не таке, як ми звикли, розбавлене, недороблене. Купити парфуми і не нарватися на підробку – проблема. Косметика – дешева, що видається мало не за ліцензійну. Все доводиться замовляти через друзів-знайомих, які їздять на підконтрольні території, – скаржиться Тетяна Левченко. – Побутова техніка у нас вдвічі дорожча, якщо не в три. Так що там техніка... Щоб знайти пачку пристойної кави доводиться побігати, але ж раніше мені досить було зайти в супермаркет біля будинку. Зараз там продається рідкісний "шмурдяк" невідомого виробництва, що не розчиняється у воді, а плаває пластівцями".
До слова, що стосується продуктів, то донеччани ще більш зміцнилися в думці, що російські товари хорошими не бувають. Безцільно лежать на полицях "кефірні", "йогуртові" і "сирні" продукти, шоколадки з великим вмістом сої та пальмової олії, ніхто не бере.
"На питання "Який шоколад купити? "Відповідь буде одна – "Український!" Те ж саме з алкоголем – вино, шампанське, коньяк повинні бути тільки "виготовлені в Україні", інакше це просто безглузда трата грошей, – запевняє Тетяна. – Сири, ковбаси, солодощі ми намагаємося привезти "звідти". І що цікаво: в Донецьку на кшталт магазини забиті продуктами, а купувати нічого. Купа супермаркетів, торгових центрів – а туди ходять в основному щоб просто подивитися. Шкода, звичайно, що наш багатий мегаполіс довели до стану провінційного містечка, а жінки замість того, щоб жити спокійно і радісно, берегти сім'ю і ростити дітей, стали здобувачами, "заробітчанами", і цьому кінця-краю не видно".