Слов'янськ. Фото: facebook.com/ato.news
12 квітня минулого року про невелике місто Слов'янськ на Донеччині заговорив увесь світ. І не тільки тому, що кілька озброєних людей захопили будівлю міської міліції – до цього в набагато більш відомому Донецьку таким же чином були захоплені і міліція, і прокуратура, і СБУ. Саме після цього, на наступний день, керівництво України ухвалило рішення про початок антитерористичної операції на сході країни, Слов'янськ став каталізатором цього рішення.
Сценарій захоплення міста, який прожив під верховенством бойовиків так званої "ДНР" з 12 квітня по 5 липня 2014, був стандартним для війни на Донбасу: захоплення силових структур, озброєння "ополченців", встановлення нової влади. Колишня будівля міськуправління СБУ в Слов'янську увійшла в аннали історії: в підвалах тримали і катували полонених – мирних жителів, військовослужбовців та навіть спостерігачів ОБСЄ, звинувачених у шпигунстві.
Фото: AFP
Дуже швидко війна принесла голод, перебої з водою і електрикою, закривалися магазини, школи і дитсадки. Власне, дітей у місті залишилися одиниці – батьки полями й городами, ризикуючи потрапити під обстріл чи наскочити на міну, вивозили дітей куди очі дивляться, аби подалі. Можна сказати, їм пощастило вдвічі – і дітей врятували, і автомобіль. Нова "влада" Слов'янська не гребувала відбирати машини у громадян, мотивуючи військовою необхідністю.
Жителі Слов'янська розповідають, що зараз дуже сильно співчувають простим жителям, які знаходяться на окупованих територіях. Адже відносно нещодавно, їхнє місто також знаходився в заручниках у бойовиків.
"У порівнянні з Донецьком або тим же Дебальцеве, Слов'янськ не сильно постраждав, – каже місцева жителька Олена Швидка. – Тоді ми думали, що відбувається з нашим містом – жахлива трагедія. А тепер стежимо за подіями, і розуміємо, що у нас ще квіточки були. Дуже переживаємо за Донбас. Ми – ті, хто побував під "ДНР", розуміємо донеччан як ніхто. У місті досить часто чути про переселенців, деякі охоче здають квартири або кімнати, якщо дізнаються, що люди з Донецька. Напевно, якби зараз прийшли бойовики, їх би на вила підняли".
Фото: AFP
Через рік, після того як бойовики "царювали" у Слов'янську, місцеві жителі з тривогою згадують той час. Найбільш сильно окупація Слов'янська відбилася на пенсіонерах, які були приречені на смерть, якби влада самопроголошеної "ДНР" продовжилася трохи довше.
"Добре, що їх прогнали звідси, – розповідає пенсіонерка Ірина. – Я живу одна, чоловік помер давно вже, діти далеко. Коли тут була війна, я була кинута. Родичі не могли приїхати, та й їх би сюди "ДНР" не пустила – сказали б, що розвідники, а сусіди, які мені допомагають на ринок сходити або що ще, попросту виїхали, рятуючи свої життя. Я дві доби сиділа без їжі, думала, от і кінець настав. Всі запаси були з'їдені. Навіть коли у двері подзвонили, я ледве до них змогла дійти. Знайомі моїх дітей прийшли провідати мене. Вони їжі принесли і сказали, що в місті наші. Я не відразу зрозуміла, про що вони, нічого не знала, що відбувається – ні зв'язку, ні світла не було. Потім вже зітхнула з полегшенням. А через день до мене і діти змогли приїхати, забрали мене з собою на кілька місяців. З жахом дивлюся, що діється в Луганську і Донецьку. Якби у нас таке було – померла б я точно".
Черга за продуктами в червні 2014. Фото: AFP
За довгі місяці відновлення у Слов'янськ знову повернулися багато жителів. Тепер уже сюди від війни тікають люди з Донецька, Вуглегірська, Дебальцеве і Горлівки. "Дуже багато у нас переселенців, які приїжджають і розповідають про зруйновані будинки і цілих вулиці, – ділиться місцева підприємниця Наталя. – Але найважче людям від байдужості держави. Я пару тижнів тому відвідувала переселенців з Дебальцеве. Уявляєте, вони досі живуть у старих вагонах! Там немає нормальних умов, тим більше для літніх людей і молодих мам. Їм аби в туалет сходити, потрібно йти на вокзал".
Найбільше, за словами нашої співрозмовниці, в Слов'янську зараз бояться війни. "Місто досі не може відійти. З роботою важко. Простоюють виробництва, які займалися виготовленням посуду. У них був збут у Росію, Білорусь і Казахстан – там тепер не купують, а в Європу теж неможливо посуд продати, – каже Наталя. – Та чого вже там, у мене невеликий бізнес. Днями вийшло з ладу обладнання, а відремонтувати його коштує близько 100 тисяч гривень. Я не знаю що мені робити! Я зараз дам гроші, а післязавтра все можуть розбомбити! А з іншого боку, я розумію, що якщо не відремонтую обладнання – завтра на вулиці без роботи опиняться мої співробітники. Нам тільки обіцяють, що, мовляв, Слов'янськ ворогові не віддадуть. Але точно так само говорили, що не віддадуть і Дебальцеве, і Вуглегірськ. Така невизначеність просто лякає".