Росіяни загнали реальність в простеньку формулу "фашисти" проти "антифашистів". Українці співають славу кіборгам. Але й ті, й інші представники пишучої братії по суті грають у комп'ютерну гру. У стрілялки. Кіборг – це гібрид людини і машини. Щось механічне, бездушне. Він аж ніяк не безсмертний, до речі. І не відрізняється особливою невразливістю. А тепер уявіть простого солдата з 93-ї Дніпропетровської бригади, якого київський уряд послав воювати в Донецький аеропорт. Ця частина формується в основному з уродженців Дніпропетровської та Запорізької областей. Російськомовних громадян України. По російському ТБ цю людину називають фашистом. По українському – кіборгом. А він просто солдат з тієї області, якою управляє губернатор з трьома громадянствами. У Третьому рейху такий унікум губернатором бути просто не може! Моя думка: український солдат заручник присяги, нічим не відрізняється від того російського хлопця, якого Єльцин двадцять років тому посилав штурмувати Грозний.
За версією "патріотичної" пропаганди, бійцеві Дніпропетровської бригади протистоять "терористи". На війні пропаганда – найважливіша річ. Мета її – знеособити противника, знецінити його життя. А у нас оголошено АТО – антитерористична операція. Але чи можна назвати терористом уродженця Донбасу, що схопився за зброю? Якщо він скоїв злочин, терористичний акт, то так. А якщо повстав за свої переконання? Тоді повстанцем, по-моєму.
А реальність страшніша. Весь останній тиждень за наказом Захарченка донецькі штурмували аеропорт. Поклали масу народу – нехитрих мужиків, які навіть не підозрюють, що так воювати не можна. У боях загинуло чимало і солдатів ЗСУ. Українські танки у відповідь на наступ мало не увірвалися в Донецьк, чому і підірвали Путиловский міст між аеропортом і містом.
Днями була у мене людина з Донецька. Питаю: "Як там у вас?". Відповідає: "Третина підтримує деенерівців. Третина – не підтримує. Решта зачаїлися і просто виживають. Води в частині міста немає. Під час обстрілів люди ховаються по під'їздах і підвалах. У серцях – теж поділ. Деякі навіть у сім'ях пересварилися і більше не спілкуються. А треба ж якось жити, працювати".
Це трагедія, а не комп'ютерна гра. З двох сторін гинуть не так герої, як жертви ідеології та політичного обману. А пропагандисти все кличуть на війну, вважаючи за краще залишатися в затишних ньюс-румах і телестудіях. Погодьтеся, це аморально. Люди – не комп'ютерні іграшки.