Бувають книги, до яких в певні моменти повертаєшся мимоволі. Цитати спливають як би самі собою, непрохані – і своєчасні, злободенні навіть. "Ейхман в Єрусалимі" Ханни Арендт (у недавньому перекладі чомусь в заголовок був винесений підзаголовок – "Банальність зла", і під ним книга скоріше відома російськомовному читачеві) – одна з них.
Ханна Арендт – визнаний класик політологічної думки ХХ століття, її "Джерела тоталітаризму" такий цілком собі must read для тих, хто хоче зрозуміти, як і чому два людоїдських режими нещадно кришили один одного і власних громадян добрих два десятиліття.
"Банальність зла" – штука теж хрестоматійна, хоча і менш відома. Адольф Ейхман – офіцер гестапо, головний виконавець "остаточного вирішення єврейського питання" – Голокосту, після Другої Світової війни переховувався в Аргентині і звідти викрадений агентами "Моссада". В Ізраїлі він був відданий суду і після повішений. Аренд як кореспондент знаменитого тижневика The New Yorker висвітлювала процес, і власне, з цих текстів і виросла книга. В оригіналі її подзаг так і звучить – "A report of the banality of evil", буквально – репортаж про банальність зла.
Ейхман не був ідеологом, не був маніяком, не був психопатом, що впивався кров'ю і ненавистю, ні, він був звичайним, навіть занадто – сином бухгалтера трамвайної кампанії, зразковим сім'янином і християнином, батьком чотирьох дітей. У нацистську партію потрапив за рекомендацією, у Гіммлера займався папірцями, по монотонних кар'єрних сходах доріс – поставили займатися депортацією євреїв – ну, от і займався. Потім – і таборами смерті. Поставили ж. В одному з арендовських репортажів є абсолютно страшний момент: на допиті у Ейхмана запитують, а чи знав він, власне, як це – в таборах смерті. Про газові камери, про печі, про весь цей нескінченний потік знищення ні в чому не винних людей. Виявилося – знав, звичайно ж. Але – "я був зобов'язаний виконувати правила війни і служив своєму прапору", – скаже Ейхман в останньому слові перед стратою.
"Банальність..." – на мій погляд, одна з головних книг ХХ століття про розлюдження. Про те, що для того, щоб вбивати – не обов'язково брати автомат і стріляти, або наводити "Град" або переганяти через кордон "Бук" (парадокс полягає в тому, що серед мільйонів відправлених його розпорядженням на смерть євреїв особисто Адольф Ейхман не вбив нікого, хоча самовідданих садистів серед нацистських катів вистачало) – можна просто погоджуватися, і робити кар'єру, і мовчати. Простого мовчання цілком достатньо для величезного зла.
А друга книжка, про яку я частенько згадую, як не дивно, зовсім з іншої теми. Віктор Петров (Домонтович) – "Без ґрунту" – інтелектуальна проза, як її нині б назвали, і єдиний український роман, дія якого відбувається в Дніпропетровську.
Домонтович сам – та ще людина-роман; літературознавець, археолог, письменник, емігрант, раптово зник з Мюнхена в 1949 році і раптом опинився, після таємничих чуток про смерть, в Союзі – чи то був радянським шпигуном, чи то не був... Помер і похований у Києві.
Сам, уродженець ще Катеринослава – Дніпропетровську він присвятив лише одне зі своїх творів. Зате – присвятив повністю.
Там вам і розмови про історію і пам'ятники, і роздуми про те, як велика промисловість прийшла і знищила степову красу, і ніжний, пронизливий опис дніпропетровської весни – з легким натяком, чому весна у Дніпрі все одно крутіше весни у Києві... А, крім усього, – це роман про любов (як, втім, і всі романи Петрова), і прочитати його варто хоча б за один опис нічної романтичної прогулянки по проспекту Карла Маркса. І ці лавочки ніколи більше не будуть для вас такими, як раніше.
Примітно, що ще й те, що "Без ґрунту" ніколи не був перекладений російською, та й українською він востаннє був перевиданий, здається, в кінці 90-х, і знайти його нині можна хіба, що в бібліотеці або в мережі. Ось така кумедна іронія, зайвий штришок – єдиний роман про переважно російськомовне місто – це роман, написаний чудовою українською мовою. І це ще один чудовий привід його прочитати.