Михайло Захаревич: "Я зацікавлений, щоб акторів театру звали в серіали" / Фото: Григорій Салай
Гендиректор театру ім. Франко розповів про новий пам'ятник Богдану Ступці з парасолькою, про конфлікт акторів і художнього керівника, про те, чи потрібні творчі династії, про "втрачені" спектаклі і про те, навіщо люди культури йдуть в політику.
— Михайле Васильовичу, наша розмова хочу почати з гучної історії з пам'ятником Богдану Ступці, який його родичі ставили понад три роки. Чому так довго? Говорили, немає коштів. Невже рідний театр не міг допомогти?
— Розумієте, є два види пам'яток: на цвинтарі — їм повинна займатися сім'я, і міський — ось їм якраз займаємося ми. Ми плануємо поставити пам'ятник перед входом до театру, тому що це місце було вибрано ще за життя Богдана Сильвестровича. Ми з ним стояли у скверику біля театру після відкриття пам'ятника Гнату Юрі. І тут він раптом подивився на мене і так лукаво запитав: "А де ми з тобою будемо стояти?". Я показав йому на вхід, і в тому ж тоні відповів: "Ви — тут". Ось там і ставимо. Благо, ця земля закріплена за театром. У нас вже є фінальний проект — він узгоджений з родичами: бронзова фігура в повний зріст. Ступка артистично так спирається на парасольку (показує фотографію — пам'ятник, і правда, чудовий!). У нас вже був спонсор, але через війну все зірвалося. Спонсор з Москви, а ви ж розумієте, якщо він зараз профінансує пам'ятник українському акторові, його там просто розчавлять! Так що ми зараз шукаємо інші варіанти, і вже є певні напрацювання.
— Скільки потрібно на пам'ятник?
— За нашими підрахунками, $55 тис.
— Після Богдана Ступки новим художнім керівником театру став Станіслав Мойсеєв. Пам'ятається, актори сприйняли його прихід насторожено. Їх обурило, що з дня відходу Ступки не минуло навіть 40 днів! Вони просили дати театру час прийти до тями. Але цього часу їм не дали...
— Коли в театр прийшов Моїсеєв, я сказав йому відразу: можете розраховувати на мою підтримку. Тому що людині, яка прийшла в новий, вже міцно сформований колектив, дуже нелегко! І це треба розуміти: він повинен встати на ноги, показати, на що здатний. А то, що Станіслав говорив пресі і робив в реальності, часом, на жаль, не збігалося. І в цьому проблема. Він повинен був підтвердити спектаклями те, що говорив. Тому що сцена відразу покаже, правий ти чи ні.
— Чи означає це, що Моїсеєв тут може не затриматися?
— Це питання до нього, а не до мене. Можу лише сказати, що мені дуже не подобається, коли воюють гендиректор і художній керівник. Хорошого в цьому немає нічого, одна шкода. Мойсеєву просто потрібно зрозуміти колектив, почути його, і знайти з ним спільну мову.
— Коли я готував великий матеріал про Ступку, то звернув увагу, що фільми з ним, навіть найстаріші, вільно можна знайти в інтернеті, а от вистав з його участю немає. Максимум — уривки, зняті на телефон. Чи означає це, що спектаклі з метром втрачені назавжди?
— Це ви хорошу тему підняли! Такі записи є — ми робили їх самі, своїми силами. І вже в жовтні ми будемо показувати кращі спектаклі з Богданом Сильвестровичем на камерній сцені театру (на екрані) — на них можна буде придбати квитки. Більш того, ми збираємося випустити ці спектаклі — їх більше 30 — на DVD-дисках, і продавати в фойє театру.
— Як ви ставитеся до того, що ваші актори знімаються в серіалах? Адже від цього страждає театр — відбувається, так би мовити, відрив від виробництва.
— Навпаки! Я особисто зацікавлений в тому, щоб наших акторів якомога частіше запрошували зніматися. Після телевізора глядач починає їх впізнавати в обличчя, а потім і йти на них до нас в театр. А що більше у нас зірок, то краще.
— Михайле Васильовичу, а що ви скажете з приводу театральних династій — це добре чи не дуже? Все-таки не даремно адже, напевно, кажуть, що на дітях геніїв природа відпочиває...
— Я вам відповім: театральні династії з'явилися не сьогодні. Згадайте хоча б трьох братів Тобілевичів — Микола Садовського, Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого, які є засновниками українського професійного театру. Дружина Івана Карпенка-Карого, Софія Тобілевич, грала на сцені характерні ролі, працювала в трупі Миколи Садовського. Сестра Тобілевичів — Марія Садовська, за чоловіком Садовська-Барілотті, була співачкою і драматичною актрисою. Що стосується сьогоднішнього дня, то в нашому театрі існує чимало акторських династій, серед яких можна назвати знамениту династію Рій-Ткаченко-Задніпровських. Режисер Семен Ткаченко і актриса Катерина Рій почали свою діяльність в нашому театрі ще в 1920 році. У 1950 роках вже їхні діти, актриса Юлія Ткаченко і Володимир Ткаченко, а також чоловік Юлії, Михайло Задніпровський продемонстрували блискучу гру на нашій сцені. Сьогодні в театрі працюють Олександр і Назар Задніпровські. На прикладі творчої діяльності цієї сім'ї можна вивчати історію театру. А щодо того, відпочиває або не відпочиває талант на нащадках, зауважу: хоч би які були талановиті попередники, на сцену виходити їх дітям, і навряд чи тут знадобляться імена і заслуги батьків. Як то кажуть, талант, як гроші: якщо він є, то він є.
— Як людина, яка пропрацювала в театрі Франка вже 25 років, що б ви могли назвати своєю головною заслугою на цій посаді?
— За 25 років моєї роботи мною жодного разу не був обмежений бюджет вистави. Якщо було потрібно 700 000 долл на спектакль — значить, я знаходив ці гроші. Який крові і нервів мені це коштувало, це вже деталі. Але спектакль від відсутності грошей ніколи не страждав. Як буде далі — не знаю. Непросту ситуацію в країні ви знаєте і без мене. Піднімати ціну на квитки ми не маємо права, тому що 300 гривень за квиток — це вже для багатьох непід'ємно.
— Зазвичай кажуть, що мистецтво і політика несумісні. А в театрі ім. Франко ви працювали в Міністерстві культури, Богдан Ступка працював, ваш франківець Євген Нищук — нинішній міністр культури... Чи не забагато політики?
— Міністерство — це не політика, а спосіб організації культурного життя країни. У міністерстві можна працювати як на культуру, так і проти неї, приймати закони, які будуть знищувати все, що вже є хорошого. Я сподіваюся, що наша робота в міністерстві — і Богдана Ступки, і Євгена Нищука, і моєї скромної персони — була спрямована саме на розвиток. Приміром, в 1997 році прем'єр-міністр дав вказівку скоротити на 50% всі напрямки культури: музеї, бібліотеки, театри тощо. Я мав честь не виконати це доручення і знайти інший варіант скорочення фінансових витрат. І вважаю, що таким чином зміг сприяти збереженню культурних цінностей країни.