53-річний Олександр Ройтбурд. «У нас є хороші художники, але бездарна держполітика перетворює все це в борсання крильцями без можливості злетіти»
Домовляючись про інтерв'ю з Олександром Ройтбурдом, я і мріяти не сміла, що буду запрошена в його квартиру-студію на Подолі, в якій він живе і працює з 2004 року. Перейшовши поріг, я відразу опинилася в якомусь чи то музеї, чи то майстерні: навколо десятки картин – одні завішені простирадлами, інші ще в процесі народження. "Запитуйте мене, про що хочете. Якщо я не захочу відповідати, просто скажу: "Наступне питання". Тільки, будь ласка, не про "Прощай, Караваджо" (одна з найвідоміших робіт художника), набридло вже", – попередив мене на початку розмови Олександр Ройтбурд.
- Ви живете на два міста. Де вам твориться краще: у Києві чи Одесі?
- Як коли. На сьогоднішній день краще в Одесі, ніж у Києві, тому що з будь-якої майстерні через якийсь час я постійною роботою висмоктують всю енергію. А в Одесі для мене новий простір – туди я переїхав менше року тому. У ньому ще немає вантажу написаного, там свого роду чистий аркуш. До того ж моя одеська майстерня по площі більше: там вище стелі, освітлення краще.
Провести декомунізацію в Україні треба було давно.
- Коли ви зрозуміли, що на своєму хобі можна ще й заробляти?
- Я ніколи не ставився до цього як до хобі. Я пішов у художню школу, вже знаючи, що буду продовжувати освіту. Ніякої іншої професії для себе і не розглядав. Правда, батько хотів, щоб я став архітектором, але я категорично його поради відкидав. У Радянському Союзі це була рабська професія. Правда, за часів тотальної відсутності художнього ринку та буму будівельного я навіть встиг трохи пошкодувати, що не став архітектором, але потім якось все вирівнялося.
- Як ви заробили свої перші гроші?
- Ой, я вже й не пам'ятаю. Напевно, це була якась липова робота, на якій я числився – не те рахівник бригади вантажників Одеського порту, не те молодший чертежник в проектному інституті. Але через кілька місяців після закінчення інституту я почав заробляти гроші продажем своїх робіт. За першу свою картинку отримав 25 рублів – на ці гроші можна було непогано посидіти вдвох у ресторані.
- Зараз ви знаєте, в чиїх колекціях є ваші картини?
- Не все, звичайно, але про деякі знаю. Говорити про це не хочу – це приватна справа людей.
- А вам часто телефонують і просять подарувати їм картину?
- У сенсі подарувати? Це моветон в нашій професії. Я можу сам іноді подарувати близьким людям свою картину з особливо урочистого приводу і тільки якщо буду впевнений, що люди не побіжать її перепродувати на вторинний ринок. Взагалі я без жалю розлучаюся зі своїми роботами.
- Тоді логічне запитання: за рахунок чого ви зараз живете?
- Колись мені в руки попався самвидавний каталог одеських художників. І ось там один художник на ім'я Валентин Хрущ про себе написав: "За професією – пічник, живу на заощадження бабусі". І ось я теж живу на заощадження бабусі (посміхається). Хоча в 90-ті мені довелося гори згортати. І не тільки мені, а всьому моєму поколінню, яке створило нове художнє життя на руїнах старого. До того часу Спілка художників України представляла собою депресивний соцзабез. Я вважаю, що художники мого покоління – це покоління титанів. Це було героїчне виживання в умовах повного безгрошів'я та відсутність попиту, але ми все-таки донесли до суспільства сам факт існування сучасного мистецтва.
"Прощай, Караваджо". Картина пішла з молотка за $97 тисяч.
- Для когось ви – кумир. Що можете порадити сьогодні початківцям художникам?
- Я не знаю. У мене немає досвіду викладання, і в нових моделях поведінки я – не експерт.
- Що вам потрібно для того, щоб взяти в руки пензель?
- Добре себе почувати і знати, що сьогодні я вільний і можу працювати до упору. Взимку я іноді місяцями не виходжу на вулицю. Були часи, коли я робив по 50-60 робіт на рік. Останнім часом я став якось боятися незамкнутого простору. Це не агорафобія, що не психічний розлад, але мені комфортніше в своїй шкаралупі.
- Є приказка, що справжній художник повинен бути голодним. Ви згодні?
- Це особиста справа кожного. Я дотримуюся регулярного харчування, оскільки у мене діабет. Що стосується алкоголю, то зараз вдома в мене його немає, я вчора його весь випив (посміхається). А взагалі свої картини я пишу абсолютно тверезим. Більш того, якщо я напередодні серйозно випив, то на наступний день за кисть не беруся.
- У ваших картинах дуже часто зустрічаються образи можновладців. Вони вам озвучували свою думку з приводу побаченого?
- У реальності я зустрічався тільки з одним політиком, якого використовував у своїй роботі – це була Юлія Тимошенко. Але між тим, як я її написав, і тим, коли я з нею познайомився, пройшло 10 років. Юлія Володимирівна запитала, чи не розчарувала вона мене. Я відповів, що вона завжди чарівна. До речі, я здивувався тому, що в житті вона мініатюрніше, ніж я собі уявляв. З іншими ж політиками, яких я зображав, я не знайомий.
Тимошенко і черепаха. "У житті Юлія Володимирівна мініатюрніша"
- Як ставитеся до критики?
- Не люблю. Тільки якщо критика делікатна, розумна і конструктивна, вона мені цікава. Якщо ж людина викаблучується і хоче самоствердитися за мій рахунок, мені її випендрьож не потрібен.
- Які у вас творчі амбіції? Є бажання відкрити в Києві власну галерею, наприклад?
- Колись я вже працював директором галереї і на цей час переставав бути художником. Це несумісні професії. Займатися мистецтвом і робити те, що я хочу, – ось моя найвища творча амбіція.
У 90-ті Спілка художників являла собою депресивний соцзабез.
- У своїх інтерв'ю ви не приховуєте, що ви – одеський єврей. Чи доводилося в житті страждати через своє походження?
- Пишатися чи соромитися свого походження, яке, між іншим, від тебе самого ніяк не залежить, ознака невеликого розуму.
- Ваше життя і творчість сильно змінилися після Майдану?
- Звичайно, у своїх роботах я не міг не відгукнутися на події – я ж не у вакуумі живу. Але події в нашій країні не вплинули на мою улюблену гаму і моє пластичне мислення. Моя батьківщина – в культурі, а там – все на місці. Майдан не змінив мій внутрішній віртуальний музей. Так, у мене з'явилося кілька трагічних робіт, оскільки я, як і всі, переживав за те, що відбувається на моїй батьківщині.
- Багато людей, які стояли тоді на Майдані, зараз говорять, мовляв, а чи варто було це того? Яка ваша думка з цього приводу?
- Я не обговорюю подібну нісенітницю, вкинуту російською пропагандою. Як правило, фраза "Майдан привів до крові" виходить від сторони, яка якраз і є винуватцем цієї крові.
- У своїх публікаціях в соцмережах ви висловлювали думку про те, що Крим і так звані "ЛНР" і "ДНР" потрібно відокремити стіною від України...
- Це вирвана з контексту фраза. Я говорив про те, що потрібно навести в Україні порядок, і оскільки ці території – постійні подразники, значить, треба, як в хірургії, "ампутувати" їх і не дати зарази можливості поширюватися далі. При цьому я написав, що всі бажаючі повинні мати можливість виїхати з цих територій. Методом кавалерійської атаки найближчим часом я не бачу способу повернути ці території. Росії вони потрібні для дестабілізації ситуації в нашій країні.
"У колекції з Межигір'я мене "вбив" портрет Януковича, який був викладений з різних зерен, і Біблія XVII століття, до якої хтось із лідерів єврейської громади приклеїв гравіровану табличку: "Дорогому Віктору Федоровичу!"
- Чи не думали ніколи податися в радники до якого-небудь міністра?
- Як ви собі це уявляєте? Я прийду в якесь міністерство, постукаю у двері з питанням: "А ви не хочете, щоб я став вашим радником?". Мовляв я такий розумний, буду вам поради давати, а ви мене будете слухатися. Хіба я схожий на ідіота? Мене ніхто нікуди не кликав. Я ніколи не думав про політичну кар'єру, оскільки вона б завадила мені як художнику.
- Якщо говорити про популярність сучасного українського мистецтва в Європі...
- Українського мистецтва в Європі немає! Всі виставки носять одиничний і ситуативний характер. А що про нього говорити? Воно зараз в д*пі. Безумовно, є хороші художники, цікаві явища, але бездарна державна політика, а точніше її повна відсутність, перетворює все це в борсання крильцями без можливості злетіти. Для порівняння, в Америці коефіцієнт розвитку художнього ринку знаходиться на другому місці в реальній економіці, якщо не враховувати банківську сферу – на першому, здається, машинобудування. У нас же мистецтво і культура не вважаються вигідними областями для інвестицій. Крім того, якби наших художників свого часу не розстрілювали, не саджали, не вчили, як правильно лінію партії відображати, то на сьогоднішній день у нас теж був би розвинений цей сегмент економіки. Повірте, я знаю, про що говорю, але по мірі некомпетентності нинішнє Міністерство культури – найбільш провальне за всю історію України.
Ленін, що знімає трусики.
- Ви були куратором виставки "Кодекс Межигір'я", зібраної з артефактів, знайдених в колишній резиденції Віктора Януковича. Як ви можете оцінити їх культурну цінність?
- Це були речі, які не встигли вивезти – найкращі, наскільки я знаю, вивезли. Те, що залишилося, являє собою як музейну цінність, так і поганий смак. Поряд з дійсно хорошими речами були і предмети в стилі "подарунки Сталіну". Найбільше своєї несмаком мене вразила лялька Януковича – чиєсь зовсім дивне уявлення про воскової фігури. Це було настільки огидно – я б точно таку ляльку викинув. Також мене "убив" портрет Януковича, який був викладений з різних зерен, і Біблія XVII століття, до якої хтось із лідерів єврейської громади приклеїв гравіровану табличку: "Дорогому Віктору Федоровичу!" Це мені нагадало розповідь Григорія Лепса, коли Путін йому підписав ікону. Що в цих людей твориться в головах, мені складно усвідомити.
- Не перший рік вас називають найдорожчим художником України. Вам це лестить?
- Я дуже зрадів, коли найдорожчим художником став Анатолій Криволап. А взагалі вважаю, що всі наші художники першого ешелону – недооцінені. Крім того, це "звання" – не мій професіоналізм, а хороша робота галереї – при чому тут я? Так, був час, коли у мене були хороші показники на аукціонах. Зараз же аукціонних цін немає, але разом з тим з кризою ми не сильно "просіли". Незважаючи на те, що ринок – адекватний індикатор значущості художника, є багато розпіарених майстрів, чия художня цінність занадто перебільшена. Хоча кількість недооцінених художників знову-таки в рази більше.
- А чого не вистачає українським художникам?
- Багато ведуть замкнутий спосіб життя і не зустріли когось, хто б ними зайнявся.
Ніякої іншої професії для себе не розглядав.
- У вас є якісь табу в роботі?
- Я ніколи не думав, що напишу Леніна, а потім раптом взяв і написав його, що знімає трусики. Мені прийшла в голову ідея, яка пройшла повз радянського дискурсу. Ось в такому вигляді написати його мені було приємно (сміється).
- До речі, а як ви ставитеся до нещодавно прийнятого закону про заборону пропаганди комуністичної ідеології?
- Це не у всіх деталях продумане рішення. Хоча, звичайно, декомунізацію в нашій країні вже давно треба було провести. І ще в 90-і роки перейменувати всі вулиці і міста і демонтувати всі пам'ятники комуністичним вождям.
- Коли ви зображували статевий акт на картині, ви прагнули до того, що на вас через цю скандальності звернуть особливу увагу?
- Послухайте, хіба секс – це щось нехороше? Або дорослі дядьки сказали, що трах...ся – соромно? Я не вважаю статевий акт непристойним. Останнім часом кіно взагалі не обходиться без постільних сцен, і люди бачать, як інші злягаються. Виходить, що в кіно це пристойно, а в живописі – ні! Якась неув'язочка, вам не здається?
- Можете на замовлення зварганити якусь халтуру?
- Звичайно, але чому саме халтуру? Коли я починаю писати роботу, я все одно роблю все для того, щоб вона вийшла хорошою. Я все пишу досить швидко – що на замовлення, що не на замовлення. Замовлення, де доводиться чомусь відповідати, забирають більше часу і сил, ніж живопис, де я не прив'язаний до чиїхось побажань і смаків.
Після Майдану я не міг не відгукнутися на події в країні.
- Ваша перша дружина разом з дочкою живуть в Америці. Дочка пішла по ваших стопах?
- Моїй доньці – 26 років. Я не можу бути їй порадником у тій сфері, де вона працює. Вона займається концептуальної керамікою, я мислю інакше.
- На даний момент ваше серце вільне?
- Зараз у мене інша сім'я, яка живе в Одесі. Дружина займається маркетингом і рекламою.
- На одній картині ви зобразили себе повішеним. Настрій такий був?
- Скільки себе пам'ятаю, я пишу автопортрети раз на рік – напередодні Нового року. Це зведення рахунків з минулим.
- Ким ви себе бачите через 10 років?
- Я не думаю, що кудись поїду з України – сподіваюся, що ми подолаємо всі труднощі. Ким я себе бачу? Людиною, що займається мистецтвом. Мені цього достатньо.