Про те, щоб закони в країні працювали, мріють багато (не всі, але багато). Що для цього потрібно?
Якщо не вдаватися в деталі і трохи спростити картину, то можна уявити таку шкалу працездатності законів. На її початку розташовані ті, які свідомо не будуть виконуватися, оскільки це просто неможливо зробити. Причини: невиразність і суперечливість тексту закону, відсутність механізму його виконання і т.п. В кінці цієї шкали розташовані закони, які будуть свідомо працювати, тому як вони вигідні тим, хто буде контролювати їх виконання (тобто владі).
Основна ж маса законів знаходиться десь між цими крайнощами. Можна навести багато факторів, що визначають їх працездатність. Але серед них є дві умови, які можна вважати базовими. Закон буде працювати, якщо:
- Кількість суб'єктів, зацікавлених у працездатності цього закону, перевищує в суспільстві якесь порогове значення;
- Він кодифікує (тобто юридично оформляє) існуючі в суспільстві звичаї.
Ці умови вимагають пояснень, почну з першого. Для прикладу візьмемо ділову сферу. Там якщо закон не працює, часто це означає те, що він виявляється менш ефективним, ніж неформальні домовленості. Але число суб'єктів, здатних організовувати роботу в системі таких домовленостей, не може бути більшим. Тому в міру того, як зростатиме число дієздатних суб'єктів ділового життя, всеосяжні домовленості між ними стають все менш можливими, тому і починає діяти закон. І подібне вірно для будь сфери суспільного життя.
Що стосується звичаїв, то вони завжди, в будь-якому суспільстві і у всякій сфері – важливіше законів. Тому наприклад, якщо заасфальтувати існуючі стежини, то люди не стануть топтати газони, але якщо прокласти доріжки в сваволі проектувальника, то люди все одно будуть прагнути ходити так, як їм зручніше.
Найдавніші пам'ятки права в Індії, Греції, Франції, Німеччини утворилися в результаті збору та фіксування норм в писаних правових джерелах. Як кажуть юристи, процес вироблення імперативного правила, що має офіційне значення, йшов за схемою: від повторюваної, стійкої практики через правовий звичай до законодавчої нормі. На наших теренах таким найбільш відомим збіркою правових звичаїв є "Руська Правда", норми якої були поступово кодифіковані київськими князями на основі усної східнослов'янського звичаєвого права, з включенням елементів візантійського та скандинавського права, а також церковного впливу.
Менш відомий збірник під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". Робота над ним була розпочата в 1728 р і велася в Глухові. Це зведення складалось з метою кодифікації правових норм різного походження, що діяли в Лівобережній Україні після її приєднання до Росії. Робота над ним не була завершена у зв'язку з тим, що в другій половині XVIII ст., після скасування залишків автономії України, на неї було поширено загальноросійське законодавство.
Процес трансформації звичаєвого права в закони продовжується і зараз, в основному в міжнародному праві і в державах традиційної правової системи. Прикладом першого можуть служити розроблені Міжнародною торговою палатою Міжнародні правила тлумачення торгових термінів "Інкотермс", які охоплюють широке коло виникаючих при міжнародній торгівлі питань. Прикладом другого – існуюча у Великобританії правова система, в якій навіть основний закон держави носить неписаний характер. Наприклад, немає жодного правового документа, який би проголошував Сполучене Королівство конституційною парламентарної монархією, але всі знають, що так воно і є, і головне – виходять з цього у своїх вчинках.
Практика показує, що в суспільстві спокійному і усталеному законотворчість значною мірою будується за рахунок того, що кодифікує (з корекцією, звичайно) сформовані звичаї. Наприклад, у Таїланді став правовим звичай, що визначає умови розлучення подружжя: чоловік і дружина в присутності свідків одночасно запалюють по свічці однакових розмірів; той, чия свічка догорить першою, повинен покинути будинок, не взявши з собою майна.
У сьогоднішній Україні так бути не може. В країні потрібно в швидкому темпі приймати закони, які наново регулюють величезні сфери, де ні про які загальноприйнятих звичаях не може йтися. Так що ж, закони приречені залишатися мертвонародженими? Аж ніяк! Рух до їх працездатності може йти з двох сторін. По-перше, ці закони повинні відповідати сподіванням дієздатних суб'єктів, про що ми написали вище. По-друге, саме час зайнятися правозастосуванням на практиці, а не тільки в судах. Тобто, за великим рахунком – зайнятися окультуренням ряду звичаїв, які склалися під впливом раніше існуючих умов в країні.