Розпочатий відхід іноземних реформаторів з українських органів виконавчої влади змушує замислитися, чи може одна людина (або дві, три, п'ять) переламати ситуацію. Віра в месію-економіста – те саме, що віра в доброго царя. Замість цього потрібна системна робота професіоналів в усіх напрямках. Вони повинні відмінно розбиратися в особливостях вітчизняних реалій і бути націлені на результат, від досягнення якого залежить майбутнє їхніх дітей, якщо вони залишаться жити в Україні.
Незважаючи на застій у середовищі великих чиновників і всупереч опору з їхнього боку, йде оздоровлення суспільства. Саме воно, незадоволене станом справ в Україні, повинне висунути, як це не банально звучить, нові обличчя у владу. Коли? Думаю, початок процесу може бути покладено цієї осені, на місцевих виборах.
Показовим у цьому відношенні є Київ. Рівно рік тому, 25 травня у столиці пройшли позачергові вибори міського голови і міської ради. Революційна ейфорія забезпечила передбачувані результати – небувалу довіру кияни надали Віталію Кличку і кандидатам від його політичної сили.
Я ретельно аналізував програми, з якими йшли на вибори і політичні сили, і мажоритарники. Може, і недогледів, тому що кількість партій і кандидатів-мажоритарників зашкалювала, – але я не пам'ятаю, щоб хтось пропонував конкретні проекти з розвитку столиці.
Люди, не дивлячись на прізвища і програми, голосували в основному за партії Майдану (УДАР, Радикальну партію Олега Ляшка, "Свободу", "Самопоміч"). Наприклад, таким чином в моєму окрузі переміг мажоритарник – людина з’явилась нізвідки буквально за кілька тижнів до виборів, м'яко кажучи, без освіти і гідного досвіду роботи, зате брат відомого нардепа. Інші все-таки голосували за гречку. Так перемогли деякі вкрай сумнівні особи-мажоритарники. Треті ностальгували – так в Київраду пройшло дві людини за списком партії "Єдність" екс-мера Олександра Омельченка, в їх числі він сам.
До речі, про Омельченка. Київ – відмінний майданчик для підкорення більш амбітних політичних вершин. Загальновизнано, що Омельченко був найкращим градоначальником часів незалежності. Але і для нього це був останній політичний кордон, вище якого він не зміг піднятися і навіть навпаки – здав не найбільш почесним чином.
Тепер проведу аналогію. Рік тому Кличко серйозно розглядався як потенційний майбутній президент. Тепер хто-небудь може собі уявити його в ролі президента?
Мер Кличко, порядна людина з благими намірами, але, на жаль, не господарник – загруз у кадровому болоті через те, що його оточують і роблять на нього вплив не реформатори, а, по суті, люди старої системи. В результаті популістські гасла, що супроводжували боротьбу за владу, не змінилися конкретикою дій. Наприклад, у своєму звіті за 100 днів роботи Віталій Кличко окреслив плани, які розроблялися його попередниками. Через вісім місяців їх втілення так і не помічається.
Ще більше розчарування у киян викликає більшість у Київраді, що потрапила туди, знову підкреслю, на хвилі небувалої довіри. На останній сесії Київради в минулий четвер Кличко зажадав від одіозного забудовника зі своєї ж фракції здати мандат. А навіщо його було брати в список? А інших забудовників?
Не для того ж, щоб давати привід фракціям Радикальної партії та "Свободи" зайвий раз піаритися на конфліктних будівництвах, а то і зривати під приводом боротьби з незаконним будівництвом сесії Київради, як це зробила минулого тижня "Свобода". До речі, і названим політичним силам в Київраді більше похвалитися нічим. Вони критикують будівництва – а самі нічого побудувати не пропонують. Крики і колотнечі на Хрещатику, 36 не замінять відсутність конструктивних програм перетворення міста.
Кияни тверезіють, і на осінніх виборах до Київради цим партіям нічого не світить. До того ж, як поки шепочуться в коридорах влади, але це не викликає подиву, президент налаштований не підтримувати Кличка з його командою на осінніх виборах.
Все це дає надії, що в наступну Київраду зможуть пробитися нові обличчя. Так, у нас дійсно кадровий дефіцит. Але професіонали є, а протягом останнього року сформувався виражений суспільний запит на них. На місцевих виборах, і в першу чергу в Києві з його досить освіченим і прогресивним населенням, у них є шанс пробити ту стіну, яку, з метою самозахисту, побудувала навколо себе бюрократична система.
Це і люди з досвідом – середнього і навіть старшого віку. Після моєї попередньої колонки "Реформ не буде, бо вони майже нікому не потрібні" мені не раз нагадали про широкомасштабні реформи 1990-х, після яких в 2000-х економіка почала активне зростання. Звичайно, тоді залучалися західні консультанти, але левову роботу робили наші фахівці. У народу пам'ять коротка, а часу пройшло не так багато, і вони досі живі-здорові.
Це і більш молоді люди-підприємці, інтелектуали. У багатьох тепер відмінна, часто західна освіта. Багато хто щиро хоче змін, має уявлення, що для цього треба робити, але не може пробитися і подумує про виїзд або, що сумніше, вже опустили руки.
Це – громадянське суспільство, яке яскраво заявило про себе на Податковому Майдані і більше року намагається знайти спільну мову з новою владою.
Я не впевнений, що це можливо по всій Україні, але в Києві на осінніх виборах хоча б наполовину повинен перемогти прагматизм. У сьогоднішній владі занадто велике розчарування, а її опоненти, крім огульної критики, натомість нічого не пропонують. Виграють політичні сили, які підуть з реальними київськими програмами і списку не спонсорів, друзів і родичів, а професіоналів, здатних їх втілювати. Те ж стосується і мажоритарників: одна людина з чітко виписаним проектом перетворень плюс команда для її реалізації.
Після перемоги прагматичних програм з'явиться шанс проводити призначення в міській виконавчій владі також не за принципом особистої відданості і навіть не за конкурсом резюме, а шляхом конкурсу знову-таки проектів. Хто і що збирається зробити і за який термін. Все має бути чітко розписане і легко контролюватися.
Якщо у нових людей вийде зробити владу прозорою, а місто комфортним і привабливим для інвестицій, то можна брати владу і вище. Київ може стати зразком для всіх регіонів, кожен з яких напевно зможе висунути гідних представників.