Наскільки мені відомо, внесений уже колишнім представником Президента України у Верховній Раді Степаном Кубівим законопроект про внесення змін до закону про прокуратуру (який би дозволив призначити главу фракції БПП Юрія Луценка генпрокурором – Ред.), – відкликали. Але сам факт внесення цього законопроекту, на мій погляд, є неправильним. В демократіях не можна підганяти закон під певних людей. Це, фактично, одне, і теж, якби внесли в закон положення про призначення генеральним прокурором конкретної людини з конкретним прізвищем на наступні п'ять років. З іншого боку європейські стандарти, безпосередньо звіт Венеціанської комісії 2010 про незалежність служб звинувачення визначає: одним із способів гарантування незалежності служб звинувачення (іншим словом прокуратур), повинна бути незалежність від органів політичної влади. Тобто, від Президента, Парламенту та Уряду. Вони рекомендують країнам-членам Ради Європи, а Україна є членом Ради Європи, забезпечувати публічне обговорення можливих кандидатів на посаду Генерального прокурора для забезпечення незалежності прокуратури. Тобто, можна навіть конкурс проводити, оскільки це єдиний спосіб залучення професійних людей. Також подібний Закон Кубіва не вирішує проблему, що саме президент визначає кандидата і вносить його на розгляд в парламент виключно політичним способом. В такому випадку ми не бачимо професійної оцінки юридичної спільноти з приводу тієї чи іншої кандидатури на посаду Генпрокурора. А це означає, що прокуратура і далі буде політично залежним органом. Це дуже небезпечно, оскільки політично залежна прокуратура недалека від явища "політично мотивованого переслідування", за яке нас з часів Януковича критикував Євросоюз.
Конституцію, виходячи з якої президент вносить на розгляд Верховної Ради кандидатуру Генерального прокурора, зрозуміло, ніхто змінювати не буде. Зараз Закон про прокуратуру визначає, що кандидат на посаду Генпрокурора повинен мати вищу юридичну освіту і мінімум 10 років юридичного стажу. У цій ситуації можна було б внести зміни до Закону про прокуратуру, за аналогією з конкурсним відбором на директора НАБУ. Коли три суб'єкти – Кабмін, Верховна Рада та Президент визначають своїх кандидатів і конкурсна комісія вирішує, кого рекомендувати Президенту. Також і громадськість може брати участь в обговоренні кандидатур через збір інформації про можливих кандидатів. Коли цієї інформації немає, ми не можемо ніяким чином вплинути на процес добору керівника.
Але навіть без внесення змін до Закону про прокуратуру, Президент, йдучи за європейськими стандартами, міг би самостійно створити конкурсну комісію як дорадчий орган. Такий орган міг би рекомендувати Президенту розглянути певних кандидатів, з яких би президент вибрав і вніс до парламенту. Як ми бачимо, зараз цього не відбувається. З іншого боку, фінансова допомога, як США, так і ЄС, в нинішній ситуації залежить від того, хто і в який спосіб буде призначений на посаду Генпрокурора.
З іншого боку, Венеціанська комісія прямо не говорить про конкурс. Вона каже про забезпечення участі суспільства і правничої спільноти в обговоренні кандидатів. Тобто, йдеться не про конкурс, а про наявність списку кандидатів, щоб президент, наприклад, вийшов і сказав: "Я розглядаю десять кандидатів...". Зараз цього не відбувається. У нас є тільки здогадки, мовляв, є кандидат на цю посаду. Але ми не знаємо, правда, це чи ні. А може прізвище того чи іншого кандидата спеціально вкидається в ЗМІ, щоб перевірити реакцію громадськості. Як і по внесеному Кубівим законопроекту – це також може бути елементом певної гри, і в підсумку ми отримаємо в якості Генерального прокурора когось із нинішніх заступників.