Психологи стверджують, що багато чого в житті людини визначається соціальним інстинктом або інстинктом життя. Під ним розуміється записана в генетичному коді програма пристосування, самозбереження і продовження роду, ставлення до себе та інших.
Під впливом соціального інстинкту люди здійснюють якісь дії, щоб зайняти певне місце в своїй групі (суспільстві), реалізуватися в соціально значущих формах. Таким чином самореалізація – це прояв інстинкту життя через дії. Якщо є сумніви в тому, що ці дії часом дійсно інстинктивні, а не розумні, то навколо достатньо прикладів того, як прагнення до нагород і почестей змушує людей робити низькі вчинки і губити своє здоров'я.
Своєрідною оцінкою самореалізації є самоствердження, яке формується під впливом як власних оцінок людини, так і суспільних. Найбільш простий і наочний спосіб виставлення товариством своїх оцінок є видача тих чи інших нагород (орденів, медалей, звань, "червоних революційних штанів" і т.п.). Абрахам Маслоу широко відомий по піраміді людських потреб його імені, про яку він сам, втім, ніколи не говорив, розуміючи, що потреби людини не можуть бути так строго впорядковані і тим більше ранжовані. Але тим не менш, він стверджував, що потреба в повазі, тобто досягнення успіху, схвалення, визнання – належить до базових для людини.
Самореалізація та самоствердження людини мають переважно соціальні форми. Адже навіть якщо він, наприклад, здійснює якийсь вчинок, щоб довести самому собі власну хоробрість, то тим самим він затверджується в цінності, яка в його підсвідомості давно відкладена як соціальна.
Сформувався соціальний інстинкт дуже давно – в епоху неоліту і після цього не змінився. Змінюються лише форми його прояву під впливом культури, що існує в конкретному суспільстві.
Як приклад цього візьмемо систему державних нагород, яка є в кожній країні. В Україні вона зараз практично та ж, що і була за часів СРСР, хіба що назви орденів інші та нагороджує ними Президент, а не Президія Верховної ради. Але країна-то претендує на те, щоб стати кардинально іншою. Тому нинішня система відзнак та знаків суспільного визнання все менше відповідає своєму призначенню – сприяти самоствердженню людей. У результаті, наприклад, в червні цього року кілька журналістів відмовилися від орденів, вважаючи, що "журналіст" і "державна нагорода" – поняття несумісні.
Зрозуміло, коли орденами і медалями нагороджують людей військових, які вчинили подвиги, ризикували життям – тут система адекватна завданням. Але нагородження "до дат"? Нагородження цивільних осіб "за успіхи в роботі"? Тим більше, якщо нагороду отримує чиновник, до якого у товариства накопичилося багато питань, як в недавньому випадку вручення ордена Ярослава Мудрого голові Центрвиборчкому.
У США є держнагороди тільки для військових, цивільні особи їх можуть отримати у виняткових випадках. Така ж система в Ізраїлі. У Німеччині всього один федеральний орден, нагородження яким досить рідкісні. В Україні ж є вища ступінь відзнаки – звання "Герой України", дев'ять орденів (шість з яких з декількома ступенями) і чотири медалі!
Було б правильним, якби форми прояву соціального інстинкту в сучасній Україні все більше б виглядали як прагнення стати кращим в чомусь, домогтися найвищого результату, маючи на увазі справжню якість діяльності, явну самій людині і оточуючим. Саме це має забезпечувати просування в соціальній ієрархії.
На початку минулого століття борці часто проводили сутички в цирках, виступаючи там не як спортсмени, а як артисти, тому що переможця нерідко призначав імпресаріо ще до сутички. Але самі-то борці хотіли знати, хто з них хто. Тому вони, нібито, час від часу збиралися в Гамбурзі і там за закритими дверима проводили чесні сутички. Звідси і пішов вираз "гамбурзький рахунок".
Інстинкт життя не може не підштовхувати людину до прагнення отримати нагороду. Але нагородження має вестися за гамбурзьким рахунком і за реальні соціальні заслуги. В протилежному випадку нагорода може стати для її власника ознакою, що характеризує його далеко не так, як очікувалося.