Мене вже кілька місяців не відпускає прочитана в дитинстві ще історія про те, як молода жінка, балерина, переживала революцію початку минулого століття. Погано харчувалася, шила з наволочок собі комбінації, а товченою крейдою замінила пудру. Напевно, прочитай я зараз ця розповідь, вона б не справила на мене зовсім ніякого враження. Що там ті, припорошені пилом століть часи, якщо зараз, в цей самий час ми живемо в еру катаклізмів. І, трохи прислухавшись, можна відчути рух тектонічних плит прямо під ногами – земля змінює свої кордони і обриси, а ми ніби піщинка в цьому вихорі змін.
Сьогоднішній Луганськ для мене це мікс "військових" об'єктів і комісіонок. Як в новомодному салаті, в якому солоне і солодке дає вигадливий і малоїстівний смак. Комісійні магазини, так само як і об'єкти, заборонені до фотографування, на кожному кроці. І розумійте це як хочете – то чи місто-трудяга стало відразу "військовим" гарнізоном, то ми збідніли настільки, що одягатися нам впору тільки в таких ось бутиках після когось. "Викуп особистих речей" звучить також заклично як і "Москва", "Пітер", "Тула" і "Геленджик" з кожного стовпа. І в сотий раз проходячи повз стовпів-путівників я починаю думати, що їдуть кудись всі крім мене. І особисті речі продають і купують теж всі, а я трохи гальмую в цьому загальному процесі загального збагачення і пересування. Іноді у відповідь на всі ці заклики-оголошення мені хочеться запитати у їх невидимих адресатів: "Куди ви всі їдете і навіщо?" і ще "Там і справді земля м'якша, а повітря солодше?" Але оголошення безмовні, хоча я бачу їх, наголошую для себе, що попит народжує пропозицію, і, ймовірно, мої сусіди і правда мігрують туди і сюди, змінюючи міста з легкістю справдешніх мандрівників.
Вчора я побачила супермегакомісійний магазин. У тому, що він комісійний, нічого незвичайного, але до війни в тому приміщенні був магазин ексклюзивних меблів і декору "Пасаж" в самому центральному місці самої центральної вулиці Луганська. Магазин з новим значенням назвали помітно – "Лідер", хоча по місту сотні "Рубльовок" та інших комісіонок. Саме так – комісіонок, на манер радянських, з добрими традиціями. Ніякого секон-хенду, хоча сенс абсолютно однаковий.
На підтвердження моїх думок сьогодні в маршрутці молода жінка на весь автобус розповідала, що купила собі добротну, але дуже б/у-шну курточку всього-то за 350 рублів. Прямо в тему приклади. Тільки я оговталася від чергового комісійної, моя попутниця пояснила на весь автобус, де краще одягатися з рук і де товар дешевший і трохи якісніший. І в цьому процесі метаморфоз є величезний плюс – спрощуються вимоги до цибулі. Ніхто вже не гляне косо на кросівки, зашиті абияк або невтемну курточку. Бутіки – все більше пережиток минулого. І агонізуючі елітні магазини розпродають залишки колишньої розкоші, а на найдорожчій вулиці найдорожчих магазинів міста – вулиці Демьохіна – росте кількість закритих пристойних магазинів, які, здається, ще вчора намагалися працювати. На зміну їм приходять нові, як крейда замість пудри, як комбінації з наволочок колись.