Кіт. Все намагається потрапити у зруйнований будинок. Фото В. Лазебник
У зону АТО ми потрапили вранці й відразу до штабу, про який нам бувалі люди казали, що туди "краще не повертайте. Хлопці можуть не зрозуміти і вистрілити...". Обійшлося. У штабі ми отримали супроводжуючих, наділи броники – і вперед, до звільнених міст, за військовою колоною, в якій БТРи і вантажівки з людьми.
ПРАВИЛА І СЮРПРИЗИ. Дорога здається спокійною. Тільки от всі "цивільні" автомобілі тримаються за нами, або, якщо їдуть назустріч, ближче до узбіччя, пропускаючи колону. БТР порошить по зустрічній, відтісняючи їх. Тут бувало різне – машини з сепаратистами обганяли такі колони і відкривали стрілянину. Тепер всі стоять, поки проходить техніка. Інакше можуть неправильно зрозуміти".
У зоні АТО багато блокпостів: військові, міліцейські, нацгвардійські, батальйонні. Десь потрібно лише показати документи. Десь – відкрити багажник, а люди зі зброєю шарять під сидіннями і трясуть рюкзаки. Десь можна ходити по узбіччях, але частіше не можна – там міни. Сонце пече, пил скрипить на зубах, у бронежилеті жарко, ніби кипиш зсередини.
Їздити зі швидкістю не менше 60 км на годину тут нерозумно: машина являє собою гарну мішень. Тому женемо за сотню, а раптом хтось причаївся в кущах.
Дорога здається мирною, але часом помічаєш недоноски шин... Дерева повалені, ніби скошені гігантською косою. Чим ближче до Миколаївки (дивіться фото), тим більше слідів боїв. Зліва – база, на якій ховалися терористи. Від дерев'яних будиночків не залишилося майже нічого. Реклама з "номерами по 240 гривень" здається насмішкою. Як і попередження "Бережіть ліс" або "Не паліть, пожежна небезпека". Біля узбіч – згорілі БМП і автомобілі.
На блокпостах все серйозно. Там прикопані бойові машини, аж до танків і установок "Град". У лісах приховані бліндажі. Де-не-де горить багаття – випалюють траву. Стоять мішені – хлопці тренуються. І несподівано натикаєшся на мирні мотузки з розвішаною білизною. Тут бійці здаються розслабленими, кожен займається своєю справою, лунає сміх. Але на грудях висять автомати, а очі уважно-гострі.
Місцеві жителі пересуваються тут без проблем. Показують документи – і їдуть у своїх справах. Ходять маршрутки. Вони, втім, стали маршрутками нещодавно: таблички намальовані від руки. Їх зупиняють, перевіряють документи у водія і відпускають.
До звільнених міст людей пропускають нормально. А от назад виїхати складніше: серед мирних біженців часом трапляються зовсім не мирні. На блокпосту біля Миколаївки затримали два авто. В одному їхали троє хлопців, у яких знайшли пістолет, газовий балончик, бінокль, ножі, патрони та бейсбольну біту. Парубки стоять біля узбіччя. Руки зв'язані пластиковими стяжками. "Так це складані ножі і пугачі, – каже один. – Ми місцеві, з Миколаївки, будинок розвалили, їдемо в Приморський край! Мене взяли, бо служив у Внутрішніх військах, звільнений у запас". Бійці їм не дуже вірять, відпускати не збираються. Поруч – ще одна група затриманих. Кажуть, що також з Миколаївки, їдуть до родичів у Дніпропетровськ.
За блокпостом – колона машин з біженцями. Майже на всіх – білі ганчірки, шматки пакетів. Все це в'яжуть на антени або дзеркала заднього виду. Так дають зрозуміти: ми – мирні, їдемо із зони АТО, пропустіть. Але перевіряють всіх, щоб не було сюрпризів. А вони бувають – часто сепаратисти прикидаються біженцями, щоб втекти.
- Далі блокпостів немає, – кажуть нам бійці. – Їдьте до Миколаївки по дорозі, асфальтна "з сюрпризами".
Женемо, здіймаючи хмари пилу. На горизонті щось горить.
НА МІСЦІ. У приватному секторі Миколаївки слідів бойових дій майже не видно. Зате в центрі їх хоч відбавляй. Біля великого білого будинку зібрався народ, людей сто, працюють генератори, люди заряджають мобільні. Багато хто панікує.
- У нас немає ні води, ні світла, ні газу! Двісті людей загинуло! – кричить жінка. – За що нас бомбили? За що стріляли?
- Бомбосховищ у нас майже немає, маленькі діти, за що ж нам таке? – вторить їй інша.
Перша жінка хапає мене за руки.
- Допоможіть, прошу вас, допоможіть, ви ж із Києва? Допоможіть мені також виїхати в Київ!
Людей заспокоюють: допомога вже близько, скоро приїдуть автобуси і гуманітарна допомога. Виїхати хочуть багато людей, але деякі залишаються. Наводять порядок, вимітають осколки з квартир. Снаряд впав на школу, місцеві кажуть, що з чотирьох шкіл працюватиме тільки одна, інші постраждали. Хто по них стріляв – незрозуміло. Деякі звинувачують українську армію і кажуть, що бомби скидали з літаків. Інші – бойовиків.
У місцевій лікарні – десять постраждалих. У морзі, який відключено від електрики, близько 12 тіл. Багатьох продовжують витягувати з-під завалів. Біля моргу забирають тіло. Біля входу – два протигази. Зайти туди без них неможливо – запах відчувається вже біля будівлі, всередині взагалі пекло.
- Коли впала бомба, я курив на вулиці, – розповідає Сергій. Він потрапив під обстріл і забирає тіло загиблого родича. – Вона потрапила просто в дах, мене хвилею кинуло в підвал, головою вниз летів. Все було зруйновано, розвалено, ходив як чумний.
- Ми були обдурені, – говорить ще один чоловік. – Я голосував за ДНР, нам обіцяли, що від’єднаємося від України і заживемо, а тепер бачу, як все насправді. Ми отримали те, що заслужили. Це Божа кара...
Біля чергового постраждалого будинку – двоповерхівки – жінка і кіт.
- Воркіт жив тут, – каже вона. – Завжди заходив у будинок через балкон. Тепер немає балкона, але кіт все одно приходить і намагається потрапити всередину, за звичкою...
Жителі радять подивитися на "безмежний дім" – так називають довгу будівлю на вулиці Горького. Одного з під'їздів немає. Взагалі. Там працює техніка, розбираючи завали і піднімаючи тіла. Трьох уже дістали. Коли екскаватор вивалює на вантажівку чергову порцію уламків, хтось істерично кричить "Рука!" – і всі кидаються до кузова. На щастя, це лише ганчірка. Тут настрої інші. Люди все частіше говорять про сепаратистів добре, особливо двоє міцних чоловіків, один з яких говорить, що "служив в Афгані". З журналістами спілкуються матами.
- Українські журналісти? Ідіть на х... звідси в свою Україну!
На щастя, таких меншість. Більшість населення розмовляє суржиком і згадує сепаратистів, які були тут нещодавно.
- Їм-то що, – каже чоловік на зупинці. – ДНРівці приїхали і поїхали, а нам тут жити, відновлювати все...
Біля хати лежить мертвий птах. Його вбило вибуховою хвилею прямо в польоті: так і впав з розпростертими крилами.
Виїжджаючи з Миколаївки, зустрічаємо колону автобусів – тут "Газелі", "Еталони", "Богдани". Всі з українськими прапорами. Вони їдуть забирати біженців.
Єдиного коридору для виходу людей із зони АТО немає. Його тільки-тільки облаштовують. Люди їдуть через військові блокпости, через обшуки. Головне – мати документи. Тих, хто без них, затримують до з'ясування.
Більшість біженців привозять в Ізюм – найближче до штабу АТО місто. Тут ними займається міліція – записують дані і розподіляють. За день тут проїжджає багато автобусів, буває – по чотири-п'ять за півгодини, так що роботи вистачає.
У цілому Слов'янськ та його околиці (дивіться фото) вже безпечні. Але машини все одно ганяють "за сотню", а люди озираються. І, ймовірно, це триватиме ще довго...