Журналістка в ролі вчительки. Фото: А. Калініна
"Сегодня" продовжує серію спецрепортажів, в яких кореспонденти пробують себе в різних професіях. Цього разу ми вирушили в школу провести десятикласникам факультатив з основ журналістики.
КІПА ДОВІДОК. Щоб влаштуватися в школу вчителем, нехай навіть на день, необхідно зібрати стос документів: диплом про освіту, довідки з щепленнями і флюорографією, копії паспорта і дозволу від чиновників – кандидати проходять серйозний відбір. "Коли з оформленням покінчено, починаємо готувати конспекти уроків, розписуємо всі дії вчителя і класу мало не похвилинно", – повчає мене учитель Наталія Долгова і радить тримати підлітків на заняттях в строгості. В мандраж весь вечір напередодні уроку я вчитувалася в свій університетський конспект, гортала підручники і готувалася до зустрічі з підлітками.
ОСОБИСТИЙ ДОСВІД. Коли вчитель представив мене класу і вийшов, спершу хотілося втекти слідом за ним. До тями мене привів голос із задньої парти: "Вас як звуть?". Після знайомства я посмілішала і приступила до справи. Кажу: "Відкривайте зошити і пишіть: "Тема уроку – знайомство з журналістикою". Тут же по класу пробіг шумок, мовляв, шостий урок, скільки можна писати, давайте розмовляти. Я відразу згадала розмову, підслухана в учительській: "Старшокласники часто намагаються переманити молодих викладачів на свій бік і нічого на уроці не робити". Що ж, гаразд, думаю я, доведеться "тиснути досвідом", і починаю пояснювати школярам, що не так давно сама сиділа за партою і не розуміла, як безглузда писанина знадобиться мені у житті. Щоб остаточно переконати своїх слухачів, розповіла дітям історію про те, як одного разу червоніла під час інтерв'ю з фізиком. А все – через неуважність на уроках. І це подіяло!
"ВГАДАЙКИ". Щоб мої учні засвоїли інформацію, я великодушно виділила їм 10 хвилин на "прочитати і запам'ятати", а в кінці влаштувала перевірочний диктант, в якому потрібно було описати, як вони зрозуміли те чи інше поняття. Від слова "диктант" по партах пройшовся вже знайомий мені шумок все з тими ж аргументами: "Втомилися і запам'ятати не можемо".
Але вчителька перед уроком попереджала: "Не можна йти на поступки учням, інакше сядуть на голову". Тому я наполягла на перевірці знань. Поки відмінники і хорошисти зазубрювали записане, а двієчники грали зі своїми телефонами, не звертаючи уваги на мої зауваження, я думала, як змусити їх вивчити поняття і при цьому не перевантажувати. Думка прийшла несподівано: потрібно зіграти з класом у "Вгадайку". Хлопці охоче написали на клаптиках паперу журналістські терміни, склали в капелюх і розбилися по парам. Суть гри – у тому, що, витягуючи папірець, учень повинен своїми словами описати термін, а його напарник – вгадати, про що йде мова. У кожному раунді гри учень описує загадане поняття все меншою кількістю слів, наприкінці переходячи тільки до міміки і жестів. Результат очевидний: на перерві задоволені грою школярі обговорювали враження та сперечалися про те, хто краще зрозумів тему.
ПРИДУМАЛИ НА ПАМ'ЯТЬ. На другому уроці ми склали конспект і трохи пограли. А на прощання старшокласники описали мені у вигляді творів свої враження від уроку. Перевіряти їх увечері було весело: розбирала я почерки насилу, а над фразами типу "відкрившись, за дверима стояла нова училка, і я подумав, що добра не буде", сміялася від душі. В результаті стало ясно: сіяти розумне важко, але бачити, як діти засвоїли підготовлений тобою матеріал, – ду-уже приємно.
Щоб порівняти працю вчителя в старших класах і молодших, ми напросилися в початкову школу-інтернат провести урок праці: робили з малюками листівки та розписували яйця. Якщо вірити психологам, незвичайними заняттями маленьку аудиторію заявляючи легко, і, зацікавлені нової вчителькою третьокласники спершу почали уважно мене слухати. Але тут виникла проблема: витратних матеріалів на 30 осіб не вистачило, тому малюкам було велено розділитися на групи. Одна робитиме листівки, а інша – малювати. Всі чомусь хотіли фарбувати шкаралупу, тому довелося вдатися до допомоги гри: дітвора миттю вивчила нову рахувалку, і з її допомогою розділилася. Спрацювало. Зрештою все перейнялися духом творчості і почали майструвати листівки та фарбувати яйця, а коли закінчили – понеслися вручати їх учителям і батькам. А я зрозуміла, що з малюками веселіше, але організаційних проблем набагато більше.