Свято-Іллінський монастир. Фото: Соцмережі
В Одесі дуже багато храмів різних релігій і конфесій. Пов'язано це з тим, що на цій частині Чорноморського узбережжя селилися люди різних національностей, і перше, що вони будували на нових землях, – це храм. У багатонаціональній Південній Пальмірі поряд з православними існують католицькі храми, грецька й вірменська церкви, синагога, нещодавно побудований центр мусульманської культури. На жаль, деякі споруди не встояли у першій половині ХХ століття. Наприклад, у 1936 році місто втратило красиву Михайлівську церкву на вулиці Троїцькій. А ось головну синагогу міста, коли влада перейшла в руки більшовиків, передали місцевому педінституту, зал для молитви перетворили в баскетбольний.
Сьогодні ми прогуляємося по тих святинях, які розташовані в районі залізничного вокзалу. Велику кількість церков у цій місцевості історики пояснюють тим, що сюди легко було добиратися паломникам, які прямували через Одесу в Грецію і Палестину. Під'їхавши на паровому трамваї зі станції Одеса-Товарна до Тюремної площі (нині Привокзальної), вони зупинялися в храмах, щоб набратися сил для подальшої подорожі.
Війну від берегів відвела ікона
Перша культова споруда на нашому шляху – Свято-Успенський кафедральний собор, закладений у 1855 році святителем Інокентієм і побудований архітектором Людвігом Оттоном. Найголовніша святиня тут – Касперовська чудотворна ікона Божої Матері, яка врятувала Одесу під час Кримської війни. Поки англо-французькі гармати обстрілювали місто, одесити принесли ікону в місто, і воно залишилося практично неушкодженим. У наш час кілька разів на рік тут звершує Божественну літургію глава Української православної церкви – Блаженніший митрополит Володимир.
Комуністи підірвали храм
Якщо з Преображенської повернути на Малу Арнаутську, а з неї – у Колгоспний провулок, то перед вами постане скромна двоповерхова будівля, за якою видніється невеликий купол. Це – Російська православна старообрядницька церква Покрови Пресвятої Богородиці, яка з'явилася тут у 1911 році, єдина в Одесі. У книгах збереглися свідоцтва старообрядців про те, що будівля церкви була дуже гарна, але це не завадило фанатам комунізму підірвати храм за радянських часів. Відновили богослужіння тільки у 1944 році. Та й то, у 2005-у, під час реконструкції "Привозу" та активної забудови прилеглих територій, храм мало не знесли.
Афонська частинка поруч із вокзалом
Свято-Пантелеймонівський чоловічий монастир знаходиться якраз навпроти залізничного вокзалу. За радянських часів тут був планетарій, а спочатку його будували як подвір'я для паломників. При цьому будівельним матеріалом послужило каміння, привезене з гори Афон. Третій поверх повинен був символізувати гору, а сходи – підйом до неї. Стіни прикрашав живописний розпис, який радянські малярі "поховали" під кількома шарами фарби. Тільки на початку 1990-х років, незадовго до Великодня, вівтарник хотів зміцнити ікону Спасителя і став забивати в стіну цвях. У цей час відколовся шматок штукатурки, а під ним відкрилися очі Господа.
Неспокійний дух архімандрита
Повернувши із Пантелеймонівської на Пушкінську, можна побачити ще один монастир – Свято-Іллінський, заснований у 1884 році. Через шість років з моменту заснування на подвір'ї з'явився храм, для якого афонські ченці привозили вже не тільки каміння зі Святої гори, але і цеглу з Константинополя і Криму. А найціннішою для церкви була копія чудотворної ікони Божої Матері "Млекопітательняця", яку зробили з оригіналу в монастирі на горі Афон.
На початку 1920-х років обійстя як таке перестало існувати, але сама церква продовжувала діяти. У монастирі збереглися розповіді про те, що парафіяни та служителі тих часів чули з підвалу дивні стуки незрозумілого походження і стогін, і вважали, що це засновник подвір'я архімандрит Гавриїл Афонський не може знайти спокій. "Його поховали в склепі під подвір'ям у 1901 році. Подвір'я не використовувалося, і точне місце поховання забули. Знайшли його тільки у 1994 році, коли архімандрита зарахували до лику святих.
Храм навпроти в'язниці і нічліг
Якщо знову вийти на Пантелеймонівську, ви опинитеся біля будівлі, яка нагадує князівський палац. Це ще одне подвір'я для паломників, тільки вже Свято-Андріївського скиту. Ця будівля була першим проектом архітектора Юрія Дмитренка, навпроти нього розташовувалася міська в'язниця. На подвір'ї було не тільки два будинкові храми (в ім'я апостола Андрія Первозванного та Сергія Радонезького) і келії ченців, але і будинок, де здавалися приватні квартири. У 1896 році за 60 копійок на добу на подвір'ї кілька років жив 16-річний хлопчина Сашко Гриневський, який стане письменником Олександром Гріном, а у 1906 році зупинявся 14-річний Костя Паустовський з батьками.
До війни на подвір'ї розташовувався клуб залізничників, після – Палац культури, а нині – храм Тихвінської Ікони Божої Матері.
Греко-католики служать на вулиці
Щоб потрапити до останньої святині нашої прогулянки, потрібно від Свято-Андріївського подвір'я пройти ще один квартал по Пантелеймонівській і повернути на Гімназійну. Серед двох житлових будинків тут затесалася непримітна двоповерхова споруда зеленуватого відтінку, козирок над входом до якої прикрашає невеликий купол. Це храм Святого Апостола Андрія Первозванного Української греко-католицької церкви. В Одесі греко-католицька парафія з'явилася у 1917 році. Її заснував священик Ілля Кливак, який повертався через Одесу із заслання в Сибіру. Він проводив богослужіння і хотів побудувати храм, але його мрія втілилася лише після смерті – у 1992 році, коли в місті відновили повноцінну греко-католицьку парафію. Настоятель храму підрахував, що близько 10 тисяч одеситів сповідують греко-католицтво, при цьому маленьке приміщення церкви не вміщує і двохсот людей, так що під час богослужінь десятки людей залишаються на вулиці. Громаді вже кілька років обіцяють виділити землю під новий храм, але поки що далі планів та обіцянок справа не йде.