Сьогодні в Україні вшановують пам’ять бійців, які обороняли Донецький аеропорт. Їх називали кіборгами, бо не розуміли, як звичайні люди можуть витримати шалені обстріли та атаки. 242 дні безперервних боїв. Сто бійців загинуло, ще чотирьох і досі вважають зниклими безвісти, йдеться у новинах "Сьогодні".
"Там кожен виїзд вважався, як квиток в одну сторону", – розповідає нам морський піхотинець Ігор.
Він з вересня 2014-го і до кінця січня 2015-го ганяв в аеропорт "ластівки". Так бійці називали транспорт, який доправляв їм боєприпаси, воду і харчі. Віталій два тижні провів у самісінькому пеклі, обороняючи диспетчерську вежу.
"Люди розуміли, куди їдуть. Усвідомлено йшли. І не засуджували тих, хто не міг", – каже морський піхотинець Віталій.
Дорога до пекла для усіх починалася з Пісків. Єдиний шанс вижити – із максимальною швидкістю пролетіти крізь вузький коридор. З обох боків якого у тебе стріляли з усього, що тільки було.
"Ти не усвідомлюєш цього, ти не бачиш, в броні їдеш, а зовні тільки цок-цок-цок-цок, по тобі стріляють, а ти так коробочкою рухаєшся", – пригадує Віталій.
"Там (зверху) на точці сиділа людина, яку усі називали смертником, і він ліхтариком показував нам, куди їхати", – ділиться Ігор.
На розвантаження півтори-дві хвилини, не більше. Інакше – смерть. Передусім – боєприпаси та вода. Решту – харчі та речі – лишали на потім. І усе це під зливою куль і снарядів. Не збожеволіти від безперервних боїв допомагав сміх. Сміялися навіть з речей, які нажахали би будь-яку людину.
"З командиром роти ділив кімнату, хто там буде спати, і під час поділу прилетів снаряд туди. Двері звідти (вилетіли), ну, його контузило нормально тоді, він вилетів з тієї комнати! І сказав – все, заселяйся! Я кажу – нє-нє-нє, не буду! Так в тій комнаті ніхто і не жив!", – зі сміхом розповідає захисник.
Бійці добре усвідомлювали стратегічну важливість аеропорту. Адже це був не лише зручний плацдарм для звільнення Донецька. ДАП стягував на себе найкращі сили бойовиків та росіян.
"Ми тоді казали – тільки ДАП візьмуть, пару місяців – і Дебальцевому труба", – кажуть бійці.
Про те, що саме росіяни стоять за атаками на летовище, кіборги знали достеменно. Ігор – професійний військовий, і це далеко не перша його війна. Колись служив спочатку у радянському, а потім вже і у російському загоні спецпризначення. І він тричі перетинався на Донбасі зі своїми колишніми товаришами по службі. Одного з них навіть взяв у полон:
- Ви його впізнали просто?
- Ні, він мене впізнав.
- І як відреагував?
- Нормально.
Віталій за два тижні живим та неушкодженим повернувся на велику землю. Ігор їздив до нового терміналу до самого падіння. Наприкінці січня був тяжко поранений, і чотири місяці провів у шпиталі. Донецький аеропорт для них обох став символом мужності та незламності. А ще – місцем болю і пам’яті.
"Я вже тоді знав, скільки хлопців загинуло, скільки в полоні було, і шо мого побратима Ігоря Брановицького Моторола в полоні добив. Я тоді сказав – поки я живий, буду воювати", – каже Ігор.
Вони і надалі боронитимуть рідну землю. Причому рідну – у прямому сенсі, адже їхні дружини із дітьми мешкають тут само, на Донбасі, зовсім поруч із лінією фронту. А сьогодні – пом’януть своїх побратимів, які так і не повернулися з ДАПу.