Ось уже другий рік селище шахти "Жовтневий рудник" в Донецьку, який розташований менш ніж в кілометрі від зруйнованого аеропорту, живе в стані нескінченної війни.
Тут досі зруйновані будинки, а вцілілі будівлі зяють дірами вибитих розривами снарядів вікон. Живучи тут, донеччани навчилися обходитися без електрики, води, газу та опалення, їздять за покупками на ринок залізничного вокзалу і згадують минулий рік як страшний сон, а нинішнього року вже прослухали кілька разів вихідні артилерійські постріли з боку аеропорту. До того ж селище замерзає – не у всіх його нечисленних жителів тепло в квартирах.
"Полонез" Огінського під обстрілом
Взимку селище шахти "Жовтневий рудник" виглядає ще більш сумним. Сніг пухнастою шапкою прикрив діри в дахах і замів тріснуті вікна, але краще від цього не стало. Зневіри додають нечищені дороги і стежки, якими бредуть в основному люди похилого віку – молоді на селищі вкрай мало. Загальне почуття приреченості не покидає ні на хвилину.
Дев'ятиповерхівка на Колгоспному проспекті. Розбита-розгромлена ще в минулому році. Біля під'їздів намело замети, незаймані нічиїми ногами. Мертвий будинок відключили від деяких комунікацій, але місцеві жителі кажуть, що кілька людей там живуть.
"А куди їм діватися? Нікуди. Подруга у мене там живе. Тепла і газу немає, а вода є і навіть електрика", – говорить мешканка одного з розбитих будинків по Кремлевському проспекту. Літня жінка представляється Ларисою. Біля її ніг крутиться місцева кудлата знаменитість – дворняга з ім'ям і прізвищем Дік Черниш. Помахуючи кліпсованим вухом, Дік вимагає гладити його і, отримавши бажане, відправляється полювати на товстеньких голубів, яких біля будинків топчеться десятки, якщо не сотні. І Діка, і голубів підгодовує Лариса.
Фото: Соцмережі
"Щоранку я ходжу на вулицю Енгельса (на селищі Північний, поруч із селищем шахти "Жовтневий рудник". – Авт.), а Дік мене проводжає туди і назад, – розповіла донеччанка. – Раніше його ганяли, а зараз весь будинок його підгодовує – он який вгодований. Хоча який будинок, нас тут 20 осіб всього живе... А торік було сім".
Цьому будинку сильно дісталося від обстрілів. Верхнього поверху, вважай, зовсім немає – від розриву снаряда звалився дах і розвалив цегляні стіни. Опалення в будинку немає, вода – тільки на першому поверсі, тамтешні сусіди діляться з іншими мешканцями.
"Вище мого поверху сходів в під'їзді вже немає. Вікна у мене виходять на спокійну сторону, протилежну від аеропорту. Спати лягаю в спортивному костюмі, обігрівач ставлю тільки у ванній кімнаті. Звикла вже", – ділиться Лариса, не припиняючи спроб відігнати загралого Діка від настовбурчених від морозу голубів.
Від розповіді мешканка селища холодок біжить по шкірі. У періоди найстрашніших обстрілів колишній музпрацівник дитсадка Лариса сідала за стареньке піаніно і голосно грала "Полонез" Огінського. Каже, так прощалася з батьківщиною. Що їй ще залишалося робити – вона не знала. Коли вщухали обстріли, мешканці валилися спати – адже невідомо, коли знову зазвучить артилерія.
"Зараз стріляють в основному ночами. Годині о десятій вечора починають і близько двох – закінчують. У порівнянні з тим, що було раніше, це просто тиша", – запевняє жителька.
"Дивимося 5-й канал – російський і український"
Напроти цього будинку – звичайна п'ятиповерхівка-"хрущовка". Біля під'їзду чоловік чистить сніг. "Гріюсь, – з посмішкою говорить він. – Хоча, слава богу, у мене в квартирі тепло".
Фото: Соцмережі
Назвавшись Анатолієм, донеччанин охоче розповідає, що вони з дружиною – єдині мешканці у своєму під'їзді. І газ включено тільки у них, а в інших квартирах опломбований. А телебачення йому провів друг – за півлітровий "могорич".
"Каналів двадцять ми приймаємо на цю антену – "5-й канал", причому обидва – і український, і російський, "плюси", "НТВ", місцеві канали. Є що подивитися. А коли починає бабахати, ми з дружиною міцно спимо і вже не чуємо цього", – каже Анатолій. Його вікна забрані фанерою, господар каже, що після чергового обстрілу щойно відремонтована квартира залишилася без скла. "Ось прикро щось! Як все закінчиться, доведеться вдруге ремонт робити!" – Журиться він.
Над сусіднім під'їздом – покручені вікна, балконні рами. За уцілілими стеклами стоять ікони і папірці з молитвами. Нікого немає і, ймовірно, довго не буде. Сюди ніхто не поспішає повертатися, в цей напівмертвий селище, відрізаний від міста. Єдине місце, де можна побачити людей у кількості більше трьох, це місцева лікарня № 21 і поліклініка при ній. Тут ні на хвилину за роки військовий дій не припиняли вести прийом і лікувати пацієнтів.
З усіх звуків на селищі шахти "Жовтневий рудник" залишився шум хуртовини, в який зрідка вриваються шерех під'їжджає автобуса да рокіт їдучої десь неподалік військової техніки. Чи не гуде шахта, що не шарудять тролейбуси, не чутно веселих дитячих криків і громкоголосих продавщиць квітів. Невелике рух – на залишках базарчика біля зупинки, де ще можна купити пакет чаю або гречки, а то й засолену рибку. У ларьку навпроти продають консерви, сигарети і горілку "Довжок" по 122 рубля. Життя тут замерзла, здається, назавжди.