У Вуглегірську, який до кінця 50-х років минулого століття називався селищем Хацапетівки і виправдовував свою назву на всі сто, життя остаточно зупинилося цієї зими.
У восьмитисячне містечко, в якому, незважаючи на нечисленність громадян, бадьоро бігав тролейбус (два маршрути!), за минулий рік двічі змінювалася влада – спочатку туди зайшли представники т.зв. "ДНР", потім їх вибила українська армія, а в лютому 2015-го, зруйнувавши обстрілами значну частину Вуглегірська, сюди знову повернулися бойовики.
Про те, як навесні громадяни, що залишилися, в подиві зустрічали "визволителів", розкурочити снарядами житлові будинки, можна не розповідати. Пара-трійка тисяч вуглегорців, які залишалися в місті, були в стані трансу, вийшовши з підвалів і притулків. Все що їх цікавило – де добути їжі і води. "Визволителі", роздавши по буханці хліба в руки, наобіцяли з три короби – відновити місто і нагодувати, напоїти і одягнути всіх нужденних. Сегодня.ua поїхала в колишню Хацапетівку і побачила, що місто як і раніше лежить в руїнах, а жителі кажуть "У нас все добре!"
Фото: С. Іванов
Півроку без прогресу
На вулицях Вуглегірська машин мало, але якщо вже вони їдуть – так під сотню кілометрів на годину. Головна дорога, що пролягає через центр міста, веде з Єнакієвого в Дебальцеве. За нею туди несуться легковики і вантажівки з цеглою, шлакоблоком, дошками і піском.
У Вуглегірськ будматеріали не везе ніхто, крім гуманітарних місій. Влада міста, призначена бойовиками, при цьому говорить, що будують замість зруйнованих нові будинки. Ми пройшли кілька центральних вулиць – слідів будівництва не побачили. Зате побачили спалені і зруйновані будівлі, нерозібрані завали. У більшості жителів вікна затягнуті плівкою або забиті фанерними листами.
"А що, бабуля, кажуть, десь будинки нові будують для тих, хто без житла залишився?" – Бадьоро звертаємося ми до місцевої мешканки, яка вийшла у двір будинку погрітися на вересневому сонечку, що минає. Бабуля в старих калошах і теплих шкарпетках, погляд у неї підозрюючи, пильний.
"Хто будує? – Перепитує вона. – Кому будують? Та нам дах залатати не можуть, а ви "будують". Може, комусь і будують..."
Дах цього будинку по вулиці Некрасова дійсно виглядає погано. Втім, весь будинок такий. Сліди від осколків, діри по кілька сантиметрів в діаметрі, за півроку влади бойовиків ніхто не подумав бодай замазати. Даху не вистачає декількох шматків шиферу, над вікнами другого поверху загрозливо нависають залишки брусів, на яких колись кріпилися шиферини.
Фото: С. Іванов
"Якщо і будують, то навряд чи добудують, – продовжує міркувати бабуля. – Грошей у них немає. Ми от самі з сусідами скинулися і купили руберойд для даху, заплатили 1700 гривень. У мене пенсія 1100. Син дах залатає, щоб взимку не потекло. А в інших будинках навіть не знаю, як будуть викручуватися. Не всі повернулися, хто повиїжджав, мужиків немає".
Лукавить бабуся – є в Вуглегірську мужики. Он, розвантажують гуманітарний вантаж в колишньому магазині, а нині – складі будматеріалів. Біля них ходить, мабуть, начальник і плаксивим голосом говорить приймальниці: "Відчуваю, розвантажуватися будемо цілий день. Центр зайнятості всього шість хануриків прислав..."
"Ханурики", тим не менш, за годину розвантажили три вантажівки. Виявилося, на ці "добровільно-примусові роботи" їх дійсно посилає біржа праці, але це робота оплачувана, і "ханурики" вже прикидають, куди що витратять. "Куплю дружині чоботи!" – Передражнюючи знаменитого персонажа з роликів "МММ", говорить один. Другий, серйозніше, збирається "затаритися картоплею". Решта розбрелася покурити і випускають дим в яскраво-блакитне вересневе небо. Димок пливе в бік колишнього тролейбусного депо – воно тут неподалік. У депо тепер теж база гуманітарно надісланих будматеріалів і останній з Вуглегірська тролейбусів, що стоїть тут на вічному приколі. У нього немає коліс. А уздовж його колишнього маршруту немає проводів. Слава Вуглегірська як міста з найкоротшим тролейбусним маршрутом в Україні закінчилася.
"Чого скаржитися? Аптека і магазин працюють"
Середина дня. Уздовж дороги бадьоро тупає дитина, помахуючи шкільним рюкзаком. "А що, школа працює, – перехоплюючи наш здивований погляд, говорить місцева мешканка. Вона зупинилася перепочити, в руках – кермо велосипеда. – Правда, годують їх там не дуже, але так батьки вдома догодовують. Було б чим..."
Фото: С. Іванов
"Як взагалі життя?" – Задаємо ми сакраментальне в цьому місті питання. Жінка зітхає. "Так все добре, – каже вона, немов сама не вірить. – Головне ж що не стріляють. Хоча вчора десь біля Дебальцевого щось бабахало. Але у нас тихо. Це дуже добре. Аптека працює, так. Магазин працює, гуманітарку видають. Чого скаржитися?"
Скаржитися, напевно, сенсу немає. Та й кому? Самі місцеві жителі кажуть, що в адміністрації до них нікому діла немає. "Ну, пройшли люди по домівках, записали, у кого що зруйновано – і все, ніяких рухів. А зима-то ось вже скоро, – бурчить пенсіонер Юрій Павлович Воронін. Він акуратно підмазує цементним розчином дірку в кутку свого будинку. "Знаєте, скільки коштує вікно на кухню нове поставити? Дванадцять тисяч рублів (майже 4 тис. гривень, – Авт.). Заяву ми написали в адміністрацію ще тієї навесні. Жодної відповіді, – говорить Юрій Павлович. – Подивіться, наш Палац культури побитий весь, будинки вздовж дороги, пройдіть по вулиці Смирнова – там житлові будинки всі покоцані. Ніхто не ремонтує".
"Після обстрілів дівчина нявкати почала"
На перехресті Некрасова і Смирнова – спалений і зруйнований в результаті обстрілів будинок, колишній магазин "Продукти". Напроти нього – зупинка, але транспорт тут не зупиняється, тут можна просто посидіти і послухати, про що говорять вуглегорці. "Сказали, що будуть видавати сьогодні гуманітарку – там всяке "мильно-рильне" типу зубної пасти і порошку. Я прийшов – а мене послали, і веліли приходити в понеділок. Що за несправедливість?" – Обурюється в телефон громадянин напідпитку в тренувальних штанях і капцях. "Ми чекаємо, що наступного тижня завезуть сюди українську гумдопомогу", – запевняє когось там же, в телефонних мережах, пишна дама. На тому кінці трубки не вірять. "Та я тобі точно кажу – українська! – Кипить дама. – А яка тут ще є?"
Фото: С. Іванов
Молода жінка з коляскою у магазина розповідає комусь абсолютно сумну історію. "... Дзвонить вона своїй співробітниці, дзвонить – а та два дні трубу не бере. На третій день взяла. Господиня їй: "Ти де, чому на роботу не виходиш?" – А та у відповідь нявкати почала. Викликали на адресу бригаду, ті приїхали, а дівчина нявкає без зупинки. Забрали... Звичайно, з глузду можна з'їхати, у них же там взимку стрілянина не змовкає, і в будинок їй влучили. Тут не те що занявкали – завоєш!".
Магазини Вуглегірська демонструють недемократичні ціни на товари. Яйця – 58 рублів, куряче філе – 200 рублів. У гривнях це майже 20 і майже 70 відповідно. За стаканчик поганенької кави попросили 6 гривень, за гамбургер – 24.
Поруч є ринок, де можна було б знайти щось смачне і недороге, але на жаль – ринок спалений і зруйнований. А ось ці крихітні магазинчики вижили, і товар свій нехитрий-негабаритний врятували. Ось консерви, вироблені взимку, вермішель з весни і о, диво! – Кола українського виробництва ціною в 60 рублів літр (20 гривень). Покупці перемовляються між собою і розповідають про картоплю з машин по 19 рублів, "але тільки якщо брати мішок". Схоже, картопля – це головний продукт у Вуглегірську, навіть про хліб не так часто згадують, як про неї.
Як "снаряди" спиляли всі радіатори в лікарні
Біля одного з будиночків зажурилася "швидка допомога". "Однак, доїхала ж!" – Дивлячись на розбиту дорогу, з повагою думаємо ми. Але місцеві нам підказують: "швидка" просто стоїть біля... лікарні. А те, що лікарня – це просто приватний будинок з прибудовою – так то тому, що справжня лікарня постраждала від обстрілів.
"Взагалі, це молитовний будинок сектантів якихось, – довірливо шепоче нам дідок з сумкою, повною капустяних голів. – Коли лікарню розбомбили, сектанти пустили лікарів до себе. Як кажуть, в тісноті та не в образі".
Фото: С. Іванов
Лікарня (точніше – поліклініка) дивиться на нас через розбиті шибки, діри в стінах і повний бардак в приміщеннях. Дивовижний був обстріл! Крім того, що снаряди, мабуть, начисто знищили всі радіатори, акуратно спилявши їх і залишивши світлі плями на стінах під вікнами, боєприпаси, розірвавшись, ще й винесли всі інші металеві предмети аж до перил на сходах. Оксана, співробітниця "швидкої допомоги", яка супроводжувала нас в лікарню, розповіла, що після заходу бойовиків в Вуглегірськ, лікарі найняли машину, щоб вивести з пошкодженої будівлі документи, комп'ютери, оргхтехніку. "Ми пригнали машину на третій день після того як тут з'явилися "ополченці". І що ви думаєте? Всі кабінети були вже обчищені дочиста. Які комп'ютери? Ми своїх особистих речей не знайшли! Знаєте, як почався тоді обстріл – ми покидали все і в притулок помчали. Думали, потім прийдемо заберемо. Ага, забрали. Тільки не ми, а мародери".
Ми розуміємо Оксану. Оголошеннями "Здам/прийму металобрухт" заклеєний весь Вуглегірськ, а ще – пропозиціями продати волосся дорого, поїздками в Росію і довколишнє Єнакієве. Повз проходять два абсолютно п'яних шахтарі, обіймаючи один одного за плечі. Кажуть, шахта "Вуглегірська" погано-бідно працює, і "Булавинська" щось почала видавати на-гора після майже річного простою. "Слава богу, вугілля хоч є – ми закупили машину, хоча обіцяють, що тепломережа буде працювати. Але вже нічому не віриш. Нехай краще буде", – міркує місцева мешканка, що представилася Аліною.