Один зі звичайних зимових днів у Донецьку: +5 градусів і дощ. Ми їдемо на шахту імені Челюскінців, в якій є бомбосховище. Тут з липня живуть кілька сімей з Петровського району міста.
Шахта зустрічає незвичним мовчанням. Біля входу в управління граються троє дворових барбосів навколо двох скульптур, розташованих за десять метрів один від одного. По хитрому прищуру обличчя одного з пам'ятників впізнаємо старого-доброго Ілліча, інший пам'ятник виявляється Марксом. А мовчання шахти пояснюється відсутністю електрики в усьому районі. Ленін, здається, не схвалює – дощ робить хитрий прищур засмученим.
Фото: А.Уманець
"Трансформатори змінюють, – пояснює охоронець. – Старі, обстріляні знімають, а нові ставлять. Годині о п'ятій вечора обіцяли повернути світло".
Немає електрики – немає вуглевидобутку. У шахтарів також вийшов такий собі вихідний. Всі розбрелися по домівках, тому шахта і мовчить.
"Ну от, і у нас війна почалася"
У шахтоуправління прошмигує дівчинка років десяти і ховається в темряві холу. "Це з якого відділу?", – жартуємо ми. "З того самого, – каже охоронець. – З бомбосховища".
Щось нам стає не до жартів. До того ж здалеку доноситься одиночний постріл з чогось дуже важкого, здається, з Дурної балки. "Тиша яка!", – саркастично каже охоронець. "Перемир'я", – парирує той і махає нам рукою. Ми йдемо за ним, в руках у нас ліхтарі від шахтарських коногонок.
Сходи в підвал, поворот, відчиняються важкі залізні двері – ми спотикаємося об поріг і висвітлюємо ліхтариками повну темряву. Ліжка зі згорнутими ковдрами, тапчани, стіл, хтось намагається запалити свічку на тарілці. Чиїсь маленькі ручки хапають за ногу: "Дай ліхтарик!". Обережно дивимося вниз: звідти нам підморгують дві пари цікавих хлоп'ячих оченят. Вихори стирчать, усмішки до вух. "А що у тебе є?".
Фото: А.Уманець
У нас є пакет з ліками. Їхати з порожніми руками до людей, які живуть у бомбосховищі, ми не хотіли, а завдяки волонтерам групи "Відповідальні громадяни", у жителів петровського "підземелля" є все необхідне – теплі речі та їжа. Тому ми зібрали набір для профілактики та боротьби із застудою.
"Тримай вітаміни!" – пакет вручається хлопчині з великими очима. Нарешті запалюється свічка на столі. З п'ятеро діточок носяться по досить великій кімнаті шахтного бомбосховища, натикаючись у темряві на стільці і голосно регочучи. Одна дівчинка років п'яти сіла за стіл малювати в альбомі і підслуховувати, про що говорять дорослі – від цікавості її вуха аж розчервонілися.
"Ой, та нехай слухають, вони все прекрасно розуміють!, – каже нам молода жінка в теплому халаті. Жінку звати Ірина, їй 28 років і четверо з цієї орави діточок – її власні. – Якщо мені шестирічний Данило пояснює, коли стріляє гаубиця, а коли "Град", то що вже тут приховувати?.."
Фото: А.Уманець
Іра розповідає, що живуть у бомбосховищі з липня, "коли почали бомбити нас, що аж будинки вібрували. Ми по телевізору дивилися, що відбувається в Слов'янську і Краматорську навесні і на початку літа, а потім вночі вибухнуло і біля нас. Я з ліжка злетіла з думкою: "Ну ось, і у нас війна почалася!. Будинок ходив ходором, земля тремтіла, а ми разом з нею".
Зібравши дітей, сім'я через кілька днів після початку пекла в Петровському районі поспішно виїхала на вільну територію України. "Побули там близько місяця, а потім закінчилися гроші – і ми повернулися. Через два дні після приїзду почався такий обстріл, що ми рвонули в бомбосховище і вже звідси намагаємося не виходити", – розповідає донеччанка.
Фото: А.Уманець
Її подруга і сусідка по житлу – Світлана із селища Кремінна Мар'їнського району. "У мене та ж історія. Я живу тут вже півроку, – каже Світлана, не відриваючи очей від столу. – Йти також поки не збираюся. Мені страшно".
Їм обом – і Ірині, і Світлані, страшно так, що навіть кілька днів перемир'я не переконали їх повернутися в свої будинки. "Все одно бабахають, – пояснюють вони. – А раптом знову почнеться? Ось коли скажуть по телевізору "Війна закінчилася, все", тоді ми не підемо – побіжимо додому".
"Ми забули, як виглядають гроші"
Фото: А.Уманець
Втім, Ірина зрідка навідується в свій будиночок. Вже двічі там міняли скла після особливо потужних обстрілів, але поки залишили цю справу – без толку. Ще там стоїть пральна машинка-рятівниця. Якщо є світло, можна випрати речі чотирьох непосидючих дітей і свої. Деякі мешканці цього житлового підземелля примудряються за лічені хвилини у себе приготувати обід, щоб принести його назад у бомбосховище. "Але взагалі, готуємо тут – ось у нас така собі кухня. Правда, нагорі скаржаться, що запахи йдуть в управління. Лаяли навіть нас, мовляв, засмажкою по всіх поверхах тягне. Ну ми ж не винні, та й не такий вже поганий запах, – виправдовуються жінки. – Була тут одна жінка на шахті, так все нам казала: "Ви що, не можете вдома обід приготувати?". А коли почався сильний обстріл, так вона сюди до нас із хати прибігла в чому була. Ми всі хотіли їй сказати: "Ну, що – приготувала обід?"… Так шкода...".
На шахті до мешканців ставляться по-різному. Хто теплу кофту дітворі принесе, а хто – двері в лазню замикне, щоб не сновигали непрохані гості митися. Але коли селище ходило ходором від залпів і розривів снарядів, сюди прибігали всі. Набивалося стільки людей, що дітей укладали спати на столи, а дорослі засипали, сидячи на стільцях. Зараз же у трикімнатному бомбосховищі постійно живуть близько 20 осіб. Наймолодшому мешканцю – Юлечці, доньці Ірини, нещодавно виповнився рік.
Дивіться ФОТОпроект: Донбас без зайвих слів
"Чим харчуємося? А що в гуманітарці є – тим і харчуємося: макарони, крупи... Запаси-то свої, принесені з дому, ми давно вже з'їли, а нових немає, – розповіла Світлана. – Нещодавно наші діти писали листи Діду Морозу і попросили його подарувати їм не іграшки, а ковбаси, сиру, яєць! Насіння попросили. Ми, звичайно, були в шоці. Взагалі, Новий рік будемо тут зустрічати. Ну як зустрічати – ніяк. Артемкові 27 грудня п'ять років виповнюється, також нічого не будемо особливо робити. Немає за що. Ми вже забули, як гроші виглядають".
Фото: А.Уманець
У бомбосховищі з'являється та сама дівчинка, яку ми бачили нагорі. Знайомимося: Даша, їй 11 років і вона вчиться в школі. Правда, навчальний день у неї триває всього півтори години, а в її класі – аж три людини. Дивно, звичайно, не це, а те, що школа в Петровському районі взагалі працює нехай хоч і півтори години на день. Вчителі і друзі знають, в яких умовах доводиться жити Даші, але розуміють і підтримують, як можуть.
Фото: А.Уманець
"Лише б не стріляли"
За дітей мами переживають особливо – їм усім довелося багато пережити. "Одного разу, коли ми ще жили в будинку, вони спали, а я вискочила в магазин, – каже Ірина. – Почали бомбардувати, так я бігла додому вся в кіптяві, в бруду, хрестилась і молилась. Всі молитви згадала, які знала. При мені дідусеві сусідському осколками ногу посікло, сусіди загинули у нас. Як після такого можна було залишатися в будинку? Ночами малюки здригалися, плакали, зараз вже трохи краще, звичайно. Хоча ось нещодавно йшли по вулиці, хтось голосно грюкнув хвірткою – діти відразу присіли, втягнули голови в плечі...".
Фото: А.Уманець
Діти продовжують гратися. Їм весело навіть у темряві, в якій рівним світлом горить лише одна свічка. П'ятирічна Аліна намалювала ялинку і показує нам малюнок. "Ось, вже ялинка, а то все ромашки чорним кольором малювала!", – зауважує мама. Аліна посміхається, хлопчаки затівають метушню на ліжку, а зі стін шахтного бомбосховища на це життя байдуже споглядають стенди з ще радянськими правилами порятунку громадян у надзвичайних ситуаціях. Можна сказати, стали в нагоді...