Містечко Вуглегірськ Донецької області навряд чи було широко відоме до літа минулого року. На карті світу таких містечок, де ледве набереться вісім тисяч жителів, кілька сотень. Зазвичай це колишні селища навколо якого-небудь підприємства, які важкою і наполегливою працею заслужили звання "місто". Біля Вуглегірська кілька шахт, так що звання виправдано.
Втім, Вуглегірськ до 1958 року називався "залізнична станція" Хацапетівка, а вже цю назву не можна вважати невідомою. Після бойових дій у лютому 2015-го Хацапетівку-Вуглегірськ по популярності можна порівнювати з відомим містечком Київської області. Називається Чорнобиль. До речі, до аварії в Чорнобилі проживало всього 12 тисяч осіб.
За останній рік у крихітному містечку тричі мінялася влада. З квітня до літа у Вуглегірську господарювали бойовики "ДНР", потім у місто увійшли Збройні сили України. Наприкінці січня бойовики почали штурмувати місто, намагаючись створити так званий дебальцівський котел. Штурми проходили з перемінним успіхом, кожна заява про взяття міста спростовувалася протилежною стороною конфлікту. У підсумку 5 лютого бойовики "ДНР" встановили остаточний контроль над Вуглегірськом. Точніше, над тим, що від нього залишилося.
Місто зруйновано відсотків на 80, якщо не більше. Благенькі приватні будиночки – де багатший, де бідніший – постраждали однаково. Всіх господарів чекає як мінімум заміна дахів і закладення поранених осколками стін. У когось весь город у дірках від падаючих снарядів, а комусь не пощастило більше – зруйновані стіни.
Фото: Г. Музашвілі
В одному городику копається Ігор Петрович, прибирає сміття: тріски від секції дерев'яного паркану, що розлетівся вщент, грудки землі, картопля. "Гади, в погріб влучили!",- сам собі під ніс з тугою говорить Ігор Петрович, а загледівши нас, цікавиться: "І як прожити без картоплі?".
Про те, як їм довелося несолодко, жителі Вуглегірська воліють не розповідати. Та загалом, все і так видно. Ігор Петрович, шахтар з о-го-го яким стажем, лише повідомив, що "небо на землю тихіше падає, ніж у нас тут гуркотіло". "Я сидів у підвалі без малого п'ять днів. Читав, – Ігор Петрович простягає заяложену книжечку кишенькового формату, детектив. – Дружину з донькою та онуками встиг вивезти за три дні до того, як нас почали з землі стирати. Підвал у мене хороший, затишний, був ще льох, але, бачите – від нього залишилися ріжки та ніжки, все повилітало, коли снаряд потрапив. Чи осколок від нього, не зрозумію... Картоха підмерзла, ну так я її зберу так запечіть на багатті".
До "картохи" б непогано хліба, але хліба нема. Хоча ось магазинчик, біля нього черга. Що дають? А хліб, до речі, і дають, на один паспорт – одну хлібину. "Горлівка гуманітарну допомогу прислала, – ділиться в черзі бабуся. – Напекли для нас".
Фото: Г. Музашвілі
У магазині бойовики влаштували не тільки роздачу хліба, але і лежбище на старих матрацах. У кутку димить і чадить невеликий каганок з якимось варивом у старому облізлому чайнику. Солдати бігають і навіть намагаються допомагати людям похилого віку. Тут тільки люди похилого віку. Або жінки за 35. У всіх – стоптані чоботи і сумна зморшка між бровами. З бойовиками намагаються не говорити і в очі не дивитися.
"Вони нам порозбивали, а зараз роблять вигляд, що піклуються про нас!", – ледве чутно каже жінка у старій шкіряній куртці, перекладаючи хліб у сумку.
На в'їзді у Вуглегірськ – розбитий будинок. Обривки вивісок доповідають, що раніше тут був банк і парочка офісів. Будинок рознесений важкою артилерією. "А тут в українців штаб був, – каже перехожий, який невідомо звідки з'явився. – Ось за ним і лупили три дні без зупинки".
Без зупинки лупили і по житлових будинках через дорогу. Старі двоповерхівки залишилися без вікон та скла. Крізь розбите вікно видно кухню: в мийці дві тарілочки, поряд недбало кинутий рушник, на столі складена газетка і попільниця скляна (як не розбилася – незрозуміло). Хтось після гарного обіду сів за стіл, узяв почитати газетку, приготував сигарети – і тут, як сказав земляк цього невідомого нам вуглегірця, "небо впало на землю"...
У цих будинках немає людей. У віконних дірках від протягу ледве ворушиться фіранка, а у когось зі стелі звисають шматки вирваних шпалер. Полагодити, прибрати, навести порядок… нікому. Безлюддя.
Таке безлюддя і на вулиці Станкевського. Тут височіє єдина вуглегірська дев'ятиповерхівка. Відмінна мішень, вона стирчить, як палець серед пустирів і рідкісних п'ятиповерхівок. "Визволителі" Вуглегірська добряче постріляли по ній із танків для красивої телекартинки, при цьому, кажуть, у будинку ще були мешканці.
Фото: Г. Музашвили
Ми підходимо до будинку навшпиньках – через пустирі йти страшнувато, хоча, кажуть, тут начебто все розміновано. Вікна дев'ятиповерхівки ляскають на сильному степовому вітрі лахміттям поліетиленової плівки, дитячий майданчик вивернутий навиворіт через вибухи. Зі звуків – лише свист вітру і шум поліетилену. Ані душі.
Ані електрики, ані води, ані тепла у Вуглегірську немає. З восьми тисяч жителів навряд чи залишилося дві. Та й ті – люди похилого віку, яким доведеться виживати на мерзлій картоплі і буханці горлівського хліба. Бойовикам наплювати на них, у них російський говір і теплі бушлати. У вуглегірців – стоптані чоботи, гірка складка між брів і ніякого майбутнього.