Марина Сембрух до війни в Донбасі
Через неоголошеної війни на сході України багато українців стали більш уважними до потреб інших людей: навіть перебуваючи в складних обставинах, шукають можливість надати посильну допомогу тим, хто опинився на межі виживання. Це думка жительки Макіївки Марини Сембрух, яка зовсім недавно отримала несподівану, але суттєву і таку необхідну підтримку з чужих рук.
Ще п'ять років тому Марина Станіславівна вважала себе цілком успішною жінкою: управляла власною туристичною фірмою, раділа успіхам двох дочок... Але доля непередбачувана. Діагноз "рак молочної залози" грянув, як грім серед ясного неба. Жінка поїхала в Ізраїль, зробила там операцію. Пізніше пройшла 35 сеансів променевої терапії та 16 курсів хіміотерапії в Єнакіївському міському онкологічному диспансері. До 2014-му захворювання перейшло в стан ремісії, і в терапевтичних цілях жінці прописали тривалий прийом гормональних препаратів.
Коли в Макіївку прийшла війна, дочки Марини роз'їхалися, і вона залишилася в будинку одна. 1 липня жінка анулювала свою турфірму. Жителям Макіївки було не до подорожей: вони бігли від обстрілів і бойових дій, що розгорнулися в місті. Вулицями розгулювали озброєні люди; в Макіївці стало голодно й страшно – особливо постраждав район "Черемушки" на околиці.
"Психологічно дуже важко було. Мій будинок знаходиться в районі, з якого виробляється обстріл Донецького аеропорту, – каже Марина. – В 500-600 метрах від мене стоять реактивні системи залпового вогню. Кожен день по 2-3 години до ряду стріляють. Я вже навчилася розрізняти, коли від нас постріли, а коли йде "обратка". Якимось дивом мій будинок ще не зачепили".
Багато людей просто кидали свої будинки. А в місті ставало все гірше з забезпеченням: в аптеках не стало ліків, а в магазинах – продуктів. У всіх без винятку макіївчан стрімко закінчувалися кошти на проживання. А Марині Станіславівні, тим часом, потрібно було не тільки виживати, але і десь добувати гормональні препарати – і приймати їх щодня.
"Що робити далі, до кого звертатися, не мала поняття. Грошей немає, ліків немає, – згадує жінка. – У мене була паніка. Але вона вже пройшла – я все-таки отримала потрібні препарати. Це вийшло випадково: літнім сусідам була потрібна допомога, і вони попросили мене подзвонити на гарячу лінію Гуманітарного штабу Рината Ахметова. я розговорилася з оператором і дізналася, що Штаб може допомогти з ліками. У мене ще залишався крихітний запас, я дотягла на ньому, а вже через два тижні мені привезли нову партію медикаментів, яких вистачить на цілих десять місяців! Чесно кажучи, я навіть не знаю, якими словами дякувати Штаб Рината Ахметова. Це просто порятунок".
Марина Сембрух отримала головне – ліки, але її матеріальне становище залишається невтішним. Жінка економить на всьому: зараз, коли вже вдарили перші холоди, вона не може дозволити собі вільно витрачати воду, їжу, світло, тепло – адже невідомо, що буде далі. Жінка розповідає, що зараз в Макіївку повернулося багато біженців – їм просто нікуди подітися. Сама Марина нікуди виїжджати не збиралася і не збирається. "Та й кому ми потрібні?", – Задає жінка риторичне запитання. Їй доводиться сподіватися тільки на себе, на своїх дочок, які намагаються допомогти, чим можуть, – і на урожай з власного городу. Як і всі мешканці Макіївки, Марина Сембрух всім серцем сподівається, що коли-небудь у місті все повернеться на круги свої, – але найбільше боїться, що це "колись" трапиться ще нескоро.