Тиша і спокій святих місць сильно відрізняється від мирської суєти. Але ми повинні вміти зберігати спокій у серці.
- Як після паломницької поїздки повернутися в світ, якщо душа плаче? – Людмила, Київ
Відповідає Ігумен Арсеній, Обійстя Оптиної пустелі в Санкт-Петербурзі:
- Після поїздки по святих місцях дійсно, буває, так накриє, що хоч плач, душа від тіла відходить. Чим тут можна допомогти? Рятує, як завжди, лише молитва. Я дуже люблю молитву: "Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, грішного" .Благодать адже ні зрозуміти, ні описати не можна. Душа по ній плаче, але пояснити не може. Пізнається вона тільки серцем. І те, що наприклад, нас з Оптиної пустині перевели в мегаполіс, говорить про трансформацію ролі священика і ченця. Можливо, зараз прийшов такий час, що світу потрібні не тільки "білі" священики – для духовного росту їм потрібні ченці, які пройшли свій шлях послухів, обітниць і зречень від пристрастей.
Сучасне чернецтво успадковує традиції чернецтва Стародавньої Русі, тих же святих Києво-Печерських, коли одним із послухів було окормлення мирських людей. Ченці мали право піти від світу, але Господь їх, як правило, повертав спілкуватися з мирськими людьми, з тими, хто ними керує – князями.
Зараз дуже багато хто приходить в храм. Монастирі відкрилися, і у великої кількості людей з'явилося бажання і прагнення бути з Богом. Тим більше що за час радянської влади церковні традиції і культура були втрачені, мами і тата самі не вміють ні молитися, ні постити, а бабусі, які щось пам'ятали, повмирали. Тому й потрібні священики, причому саме ченці.
Адже для чого монах йде від світу? Щоб навчитися справлятися зі своїми пристрастями і пороками. Тільки людина, що пережила такий досвід, зможе по-справжньому зрозуміти, що діється з серцем і як рятувати душу. Згадайте, на початку 90-х була велика кількість пострижеників у ченці. Скільки з тих пір минуло років? Двадцять? Це не так багато для духовного досвіду. Найчастіше ми й самі, ще не зміцнілі духовно, намагаємося допомагати людям, здійснюємо таїнство сповіді, спілкуємося з людьми, разом з ними духовно зростаємо, а потім йдемо в келію і промаліваем все почуте, і хворіємо. Так, сьогодні безліч ченців хворіє. Святитель Ігнатій Бренчанінов писав, що чернецтво останніх часів буде рятуватися скорботою і хворобами. Скорботи – мається на увазі, в тому числі, відсутність відлюдницького виду чернецтва. Таких місць, як раніше, вже й не залишилося на землі. Адже крім Афона нам вже і сховатися ніде, і чернець скорбить від цього не менше, ніж від хвороб фізичних. А коли людина хворіє, вона перестає судити, і розум її починає просвітлюватися. У нас всіх, і ченців в тому числі, своїх колод повно. Але ми з цими колодами вчимо інших людей, як їм жити, а насправді цими колодами їх тикаємо, ранимих. І так треба зробити, і так, а самі себе не бачимо. Наші очі у темряві. Тому й даються ченцям хвороби, щоб ми колоди свої повитягували і навчилися бачити не людину, а бачити її гріх. Коли колоди випадуть, а священик відокремить людину від зла, яке в ній, тоді спускається благодать, якою ми наповнюємося у святих місцях і якої так не вистачає в звичайному житті.