Милостиня - дар не людині, але Богу.
Перед початком Петрівського посту (з 8 червня до 12 липня) ми вирішили торкнутися теми милостині, яка особливо актуальна зараз, у період нестабільності і війни. Щодня ми зустрічаємо на своєму шляху людей, які просять нас про допомогу. Деякі просять боязко і сором'язливо, а інші — вимогливо і грубо. Кожен з нас стоїть перед вибором: "Подати милостиню чи ні? І скільки? Піде це на користь людині, чи вона пустить її на гріх?". Про те, чи має значення розмір милостині, кому і як її правильно подавати, ми говоримо з намісником Києво-Печерської лаври владикою Павлом.
— Владико, у світі вважається, що милостиня — це відкуп від гріхів. Нібито можна грішити, потім дати милостиню — і Бог все простить. Чи це так?
— Господь приймає жертву, якщо вона від щирого серця. Адже цей чоловік дав гроші на будівництво церкви не для себе, а для всіх людей. Якщо Господь побачить, що він розкаявся і змінює своє життя, то прийме цю жертву. За великим рахунком, гроші самі по собі — гріх. Але на них будуються церкви для людей, опалюються будинки, робляться ремонти. Нам зараз треба за все платити і виживати, і людям допомагати. Є такий анекдот: "До батюшки прийшов чоловік із запитанням: "Батюшка, а якщо я дам мільйон, то врятуюся?" Батюшка відповідає: "Не знаю, врятуєтеся ви чи ні, але давайте спробуємо". У Преподобного Антонія Великого є розповідь про те, як до нього прийшов злодій, який захотів віддати награбоване церкві. За статутом, священики не повинні приймати в церковну казну гроші, здобуті нечесним шляхом. Їх варто спалити. Ченці купили дрова для обителі, таким шляхом зробили добру справу й отримали тепло.
— Навіщо взагалі давати милостиню?
— Господь творить милість людині. По милості Він створив нас з вами, з милосердя прийняв нашу плоть і став людиною. Він знав, що його Сина обплюють, поб'ють, будуть знущатися і приб’ють цвяхами до хреста. Здавалося б, немає більшого приниження. Ось вона — милостиня для нас від самого Бога. У Свято-Пантелеймоновому монастирі на Афоні з початку XX століття братія щедро ділилася з незаможними тим, що мала обитель. Кожен недільний день до Великих воріт монастиря приходило до 800 нужденних паломників і жебраків-ченців, які отримували з рук братії милостиню — хлібні коржі. Незабаром вони отримали гнівний папір з Кінота (зібрання представників усіх монастирів Афона), за яким їм заборонялася роздача милостині "настільки марним чином". Ченці Пантелеймонового монастиря вирішили востаннє роздати милостиню. Того ранку до монастиря як завжди прийшли сотні нужденних, і під час роздачі милостині інок Гавриїл сфотографував тих людей. Коли знімки були проявлені, всі присутні були приголомшені: на фотографії, збоку від численних прохачів, стояла жінка в лахмітті, яка смиренно отримувала з чернечих рук благословенний хліб. Як відомо, на Афон не допускають жінок. У монастирському літописі сказано, що це Матір Божа прийшла в монастир, щоб підтримати бідних монахів. А пізніше вона явилася одному з іноків у величному сяйві і промовила: "Скажи отцю Макарію, щоб не зачиняв браму для жебраків". З тих пір на стіні, ліворуч від Великих воріт Пантелеймонового монастиря, поміщена велика кам'яна плита, на якій зображена Матір Божа, яка смиренно стоїть поруч з ченцями й мандрівниками. Тому милостиню творити ми повинні. Ми не знаємо, хто більше потребує милостині: той, хто дає її, чи той, хто приймає її.
— З якими думками треба подавати милостиню?
— Велике значення має те, з якої причини і як даємо милостиню: від душі, від надлишку коштів чи просто не замислюючись. З цього приводу є притча. Один з придворних слуг імператора Константинополя, який відрізнявся своєю жадібністю і злим норовом, якось, виходячи з воріт свого будинку, зустрів жебрака, який став просити милостиню. Цей придворний слуга був так розгніваний проханням жебрака, що взяв і кинув йому шматок хліба, який був у нього в руках. Жебрак узяв кинутий йому хліб і пішов до інших жебраків, що чекали на нього. Цієї ж ночі слуга несподівано помирає. На судилище біси поклали на чашу ваг згорток з переліком всіх лихих справ померлого, які у багато разів переважували терези добрих справ, які поклали ангели. Але все змінилося, коли Ангел приніс останній згорток про шматок хліба, кинутий жебракові. Сталося диво: чаша терезів переважила всі злі справи придворного слуги. І ангели забрали його душу. Навіть якщо людина дає милостиню в пориві душі, Господь милує і сприймає її наміри. Милостиня рятує душу від загибелі. Даючи милостиню, можна сказати: "Господи! Прийми від мене цю жертву, щоб я мав порятунок і міг далі допомагати нужденним".
— Чи має значення розмір милостині?
— Навіть якщо людина не має коштів на милостиню, вона може просто поговорити з тим, хто просить, поспівчувати йому. Господь цілує наміри. Є притча про вдову, яка на відміну від багатьох багатих, які жертвували в скарбницю багато, поклала все, що у неї було — всього дві лепти. І прикликавши своїх учнів, сказав їм Ісус: "Істинно кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю. Бо всі клали від надлишку свого, а вона від убогості своєї поклала все, що мала, увесь прожиток свій". Ця вдова поклала всю свою надію на Бога. І Господь ніколи не залишить людину в біді і невидимо посилає їй своє милосердя.
— Багато людей, які дають, не хочуть подавати жебраку, тому що бачать у ньому ледаря, п'яницю. Чи треба про це думати?
— Ви достеменно не знаєте про життя людини. Про те знає тільки Бог. Коли ви даєте, то "права рука не знає, що робить ліва". Не треба сильно роздумувати й оцінювати людину. Господь дає тобі кошти, хоча знає, що ти, так само як і той ледар і п'яниця, можеш використати їх і для гріха. Він знає, але дає. Так і ти. "Хто просить у тебе, дай, і від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся".
СМОКТУНОВСЬКИЙ: "Тітка наказала мені віднести в храм 30 рублів"
"До війни я жив у тітки, мені було шість років, — писав у своїх спогадах чудовий актор Інокентій Смоктуновський. — В якесь свято вона дала мені 30 рублів: "Піди в церкву, віддай на храм". 30 рублів! Я досі пам'ятаю, які вони були гарні — такі довгі, червоненькі. Я не знав тоді, що існували 30 срібняків, і тітка, хоча і віруюча, цього не знала. Біблію тоді не можна було тримати, за це карали. А морозиво, яке я так любив, коштувало 20 копійок. На ці гроші можна півтора року їсти морозиво! Ні, не віддам я 30 рублів якимось тіткам і дядькам у храмі! І з затиснутим кулаком я опинився біля церкви, зайшов всередину. Там все так гарно, я стояв весь розімлілий, а потім легко підійшов до служителя і сказав: "Візьміть на храм, візьміть будь ласка". У війну я, можливо, і вижив тільки тому, що вірував у Господа. Пам'ятаю, коли тікав з полону, заліз під міст, а зверху проходила колона військовополонених. Вони йшли зверху, а я стояв за стовпом опори і молив Бога — може, вцілію. І тут побачив німецькі чоботи, що спускалися вниз. Вирішив — точно за мною. Навіщо ж ще спускатися офіцерові з парабелумом у руці? Раптом він на своїх високих підборах послизнувся і рачки поповз задом від мене на протилежний берег. А коли чоботи знову вийшли на сніг, де не було слизько, я встиг перебратися за інший стовп і залишився непоміченим. Думаю, без віри людина не вийшла б, рохкала б... Свиня — це добре, це чудово, але все-таки розуму в неї немає, а у нас, крім розуму, є і душа".